— А що ви зробили? — спитав містер Піквік.

— Я?

— Я питаю, що ви зробили, коли ваша одружена донька розповіла вам про це?

— О, я, звичайно, здурів.

— Так,— втрутився Перкер, що, слухаючи цей діалог, крутив ланцюжок від свого годинника, з мстивим виглядом потирав собі носа та виявляв інші ознаки нетерплячки.— Це — дуже природно. Але як саме?

— Я страшенно розлютувався й так перелякав матусю, що вона знепритомніла.

— Цілком зрозуміло,— зауважив Перкер.— А потім?

— Я хвилювався, бурхав і зняв цілу бурю. Нарешті мені набридло злоститись самому та нервувати своїх. Тоді я найняв у Маглтоні карету, звелів запрягти в неї моїх коней і приїхав до Лондона з того, мовляв, приводу, щоб Емілія могла побачитися з Арабеллою.

— А, так міс Вордл з вами? — спитав містер Піквік.

— Звичайно. Вона тепер в Осборнському готелі, на Едельфі, якщо ваш меткий приятель не втік з нею, як тільки я пішов звідти сьогодні ранком.

— Ви, значить, уже помирилися? — сказав Перкер.

— Нічого подібного,— відповів Вордл.— Вона ввесь час пхинькала та плакала й заспокоїлась тільки вчора ввечері, між чаєм та вечерею, коли демонстративно писала якогось листа, а я вдавав, ніби не помічаю цього.

— Ви, здається, хочете моєї поради? — спитав Перкер, перебігаючи очима від замисленого обличчя містера Піквіка до схвильованого обличчя Вордла й підживлюючись раз-у-раз улюбленими своїми збудними ліками?

— Я думаю,— відповів Вордл, поглядаючи на містера Піквіка.

— Зрозуміло,— ствердив цей джентльмен.

— Тоді,— сказав Перкер, підводячись і відпихаючи назад свій стілець,— я раджу, щоб ви обоє пішли або поїхали, взагалі забралися звідси тим або іншим способом, бо я стомився. Обміркуйте собі цю справу, а як нічого не вигадаєте до найближчого нашого побачення, то я скажу вам, що робити.

— Порада корисна, — зауважив Вордл, не знаючи, сміятись йому чи сердитись.

— Ну, ну, дорогий сер,— відповів Перкер.— Я знаю вас обох куди краще, ніж знаєте ви самі. У вас же все й так уже вирішено.

Висловившись так, маленький джентльмен тикнув своєю табакеркою спершу в груди містера Піквіка, а тоді в жилет містера Вордла, після чого всі троє довго реготалися, а надто двоє останніх джентльменів, що відразу, без ніяких видимих причин, заходились тиснути один одному руки.

— Ви ж обідаєте сьогодні у нас? — спитав Вордл в Перкера, що пішов провести їх до дверей.