Це вже щось. Однак це спостереження, як і більшість сторінок цієї книжки, аж до тепер оминають третій стовп системи — ідею про те, що погане здоров’я також певним чином зумовлене поганою роботою в країні з нестабільною економікою, або харчуванням за продуктовими талонами чи за раціоном, основу якого складає кола та чипси, або проживанням у зубожілій тісній квартирці поряд з токсичним сміттєзвалищем чи занизькою температурою взимку. Не кажучи вже про людей, які змушені жити на вулиці, у таборі для біженців або в зоні бойового конфлікту. Якщо ми не можемо розглядати хворобу поза контекстом людини, яка на неї хворіє, ми також не можемо розглядати її поза контекстом суспільства, у якому ця людина захворіла, і місця цієї людини в цьому суспільстві.

Нещодавно я знайшов несподівану підтримку цієї точки зору. Нейро­анатомія вивчає зав’язки між різними ділянками нервової системи й інколи може нагадувати досить нудну форму колекціонування марок — якась частина мозку із довгою назвою надсилає свій аксон шляхом передачі, пов’язаним з іншою частиною з довгою назвою, до 18 цільових ділянок з довгими назвами, тоді як в іншій частині мозку… У певний період своєї буремної молодості я отримував виняткове задоволення від студіювання нейроанатомії, причому найскладніших її частин. Один з моїх найулюб­леніших термінів належав крихітній ділянці між двох шарів оболонки головного мозку, що називається «простір Вірхова-Робіна». Моя здатність побіжно вставити в розмову цей термін здобула мені авторитет серед інших фанатів нейроанатомії. Я так і не дізнався, хто такий Робін, але Вірхов — це Рудольф Вірхов, німецький патолог та анатом, який жив у ХІХ столітті. Чоловік, який удостоївся честі дати своє прізвище мікроскопічному простору між двома шарами мозкової оболонки, він мав бути просто королем науки. Можу побитися об заклад, що він навіть носив монокль, який знімав перед тим, як зазирнути в мікроскоп.

А тоді я дізнався трохи більше про Рудольфа Вірхова. Молодий лікар, він ще до свого повноліття встиг пережити дві карколомні події — епідемію тифу 1847 року, з яким він боровся особисто, та приречені європейські революції 1848 року. Епідемія тифу була наочною демонстрацією того, що хвороба може бути однаково викликана і жахливими умовами життя, і мікроорганізмами. А революції показали, як ефективно владна машина може підкорювати тих, хто живуть у жахливих умовах. Зрештою, він став не просто вченим, лікарем, родоначальником галузі громадського здоров’я та прогресивним політиком, що вже є досить унікальною сумішшю. Він вбачав усе це різними аспектами одного цілого. «Медицина є соціальною наукою, а політика — це не що інше, як медицина ширшого масштабу»,— писав він. Вірхову належить і такий вислів: «Лікарі — це природні адвокати бідних». Отакі широкі погляди мала людина, на честь якої назвали мікроскопічну діляночку мозку. І якщо б такий дуже нетиповий лікар з’явився б у наш час, його ідеї здавалися б так само ексцентричними, як і сумновідома впевненість Пікассо в тому, що він може зробити кілька мазків пензлем по полотну, назвати це творіння «Герніка» і так допомогти зупинити фашизм.