Тільки двоє бідарських синочків, Довбуш та Рахівський, витримали й ці біди. І з ними Громова Хмарка, панський кінь східної крові, витримав вогонь сонячної потвори і перебрів через чорну обвуглену пустелю.

Коли нарешті долинув до них далекий шум дністровської хвилі, заплакали висохлі зіниці. Плачем вітали сестринські хвилі. Гучно заіржала Громова Хмарка. Коли люди та кінь допалися до води, полягали на воду, хлебтали її, поглинали, булькаючи і смакуючи, хлюпалися в рідній стихії. Закарбували собі в пам’яті, які ж щасливі, повні ласки Божої ті гірські потоки, що розчиняються сонячним літнім полуднем у хвилях Черемошу, коли змішується вода з водою, хвиля з хвилею. Молилися до неї, славили її, воду-водичку, найстаршу царичку – святу Йорданичку – словом і вдячним вітанням. Потім уже побачили блідо-сині тіні гір на заході. Відпочивали у дністровських ярах. Струшували з ніг гарячий чорний степовий попіл, з душі – вогнисте дихання смерті.

Гей! Жвавий був Довбуш. Невтомний і бистрий, як вода. Молодість била з нього, наче джерело. Ще над Дністром плакав, мов дитина, за товаришами, скаржився та нарікав. Весь час йому ввижалися Сукові діточки, простягали до нього рученята. Та ось ступив ногою на верховинську землю! Ось прийшов на слобідське урочище, на першу свою рідну полонинку – Ватарик! Ось побачив звідти верхів’я Чорногори, вкриті пластами снігу! Розглядався то на схід сонця до степів та долин, то до Чорногори, з’єднуючи їх поглядом. І вже знову був готовий кресати нові загони громовим топором, зібрати весь народ, скочити на грізні степи, скорити їх, підстелити під ноги людям. Плинули свіжі подуви вітру від верхів та медові запахи лук. А він на радощах стискав в обіймах Іванка, обнімав коня і співав, аж вигравали гірські луни: «Ой коню, коню, Хмарко Громова, земля перед нами відкрита – нова!»

Прямуючи далі до гір, побачили вони на розлогій полонині Рокиті, як при ватрі танцювали пастухи й опришки, як забавлялися і крутили дівчатами в танці. Веселилися скрипки, цимбали й сопілки. І в супроводі вітру грали флояри. А кози спостерігали з цікавістю, притупували ніжками, ніби щось із того розуміли.

Довбуш і Рахівський з укриття радісно дивилися на побратимів. Рахівський сказав Довбушеві:

– Дивися добре, пане ватажку. Запам’ятай це собі, якщо хочеш відкривати нові землі, людом засівати степи й закладати держави: нема народу, який би так радів життю, як цей. Отак собі живуть, ні для кого, для світу. Наче птахи у побратимстві з вітрами, з хмарами, з пущами. Ти ще той скарб додав їм, таку свободу їм подарував, що прогнав панів, що ніхто їм голову не морочить, ніхто цієї радості не каламутить – допоки є радість…