Розбивати катівню виявилося справою нелегкою. Ключники та посіпаки повтікали разом із мандатором. Тож довелося бардами розбивати двері, трощити і виривати замки. Дмитро сам не байдикував, та й інших запрягав до роботи. Дехто, однак, уже непритомнів від утоми, а інші ще перед тим десь розійшлися містечком. Не один зморений, важко працюючи, проклинав тих цісарських лютерів, що так уперто трималися. Де ж таке видано – так довго воювати?! Але ті швабські колоди стирчали б там і цілий тиждень без слова, без їдла, якщо б їх було більше. Безбожний народ! І таке відпустити звідси живим? Інші нарікали: що це за новий спосіб поночі воювати. Тільки махати бардою і навіть не додивитися добре, де та собача голова посіпацька, щоб її рубонути. І врешті, що ж то за честь ночами битися? Адже співається: «Аби в місті погуляти – та серед полудня».

Врешті повідкривали всі камери. Після звільнення в’язнів, після того, як розбили ланцюги, катівню підпалили, і тоді ж Дмитро підклав у якийсь із льохів барильце баноса. Гримнуло по-справжньому: катівня злетіла в повітря. Тепер знову стало весело. Люди раділи, в’язні плакали, і всі разом повклякали й молилися, коли крилатий вогонь гуляв собі, тріпотів крилами, грав і виспівував веселенько там, де недавно не один невинний, прикутий до підлоги, гнив у власному калі, стогнав і проклинав світ.

А ще Дмитро неодмінно хотів дізнатися, що сталося з Пелехом. Серед звільнених із катівні був Плетінь. Про нього було відомо, що він був побратимом Пелеха. Було дивно, що, хоча його тримали у катівні, він не був прикутий ні до стіни, ні до підлоги. А камера, в якій його ув’язнили, не була ні темною, ні вологою. Дмитро зрадів Плетіневі, розповідав йому, що зробив цю велику геройську виправу, щоб вимести посіпак, щоб помститися за Пелеха, щоб звільнити його, Плетіня, та інших. Питали його про Пелеха, але Плетінь не міг нічого сказати. Був мовчазний, сумний, наляканий. «Видно, що катівня відібрала бідакові розум і мову, – думав Дмитрик, – бо навіть від доброї горілки відмовився». А той Плетінь такий був: невеличкий, худий, ясноокий, тихий і млявий. Очі завжди мав опущені, як соромлива дівчина. Тільки часом кидав спідлоба швидкий, нажаханий погляд. І знову опускав невинно очі. Розгніваний був Василюк, що такого неборака тримали в катівні.

Нарешті Чупрея перенесли до вірменського купця, на ліжко, встелене козячими шкірами й накрите пуховими перинами. І взялися до того, щоб і мандаторію висадити в повітря.

У мандаторії були два великі дзеркала. Як же гарно відбивався в них Дмитро у білій ґуґлі із золоченими вилогами. Шкода було нищити ті дзеркала, але куди ж то тягти з собою! Лише святі образи та великий портрет самого цісаря Йосифа Дмитро зняв зі стіни і наказав винести. Пішов до пивнички, всадив там у мур дві бербенички з порохом, з’єднав їх ґнотом і, підпаливши ґніт, швидко вибіг. Гримнуло потужно, злетіла в повітря і мандаторія. На руїнах мандаторії, на попелищі катівні, серед звуків флояр тепер гучно лунали Василюкові пісні.