З того дня Чорт став Дмитровим конем. І хоча це не був кінь-друг, справді свій, вихований змалку, як дитина – так, як повинно бути, – а лише поневолений добротою дикун, скакун був із нього відважний, потужний і гарячий. І на ньому Дмитрик вибрався до цісаря. Тому там за Горою, на угорському боці, особливо серед жидів, розповідають, що Дмитрик на справжньому чорті, тобто на спині самого щезника, приїхав до тої Відні, до пана цісаря. Але це неправда. Дмитрик з бісом не водився. Це просто жидівська брехня. Бо жидівський рід для того й є, щоб різні вісті по світу розсівати. Тож і брехню теж, як трапиться.

Розіпнута, наче високий лук полонинського сідла, височіє у пасмі черемоських гір Скупова, доступна з Голів та Чорної Ріки, помітна аж із Чорногори. Розкинулася широкою зеленою поверхнею, поросла соковитою пашею.

Влітку там часто перед світанком усі навколишні котловини застилає густий вологий туман. На лісових плаях темно й мокро від туманів. А над лісами, над цим морем туманів, царює Скупова, наче високий острів, світить бліденькою зеленню у сяйві ранкових зірниць. Якщо прийти туди до світанку, видно, як повільно, в міру того, як розвиднюється, з однорідної зелені вирізняються щораз чіткіші обриси трав і квітів. Долами шумлять ліси, сховані в тумані, бринять потоки, а погляд вільно перелітає над цим морем пущі й туманів з вершини на вершину, аж на Чорногору.

Через десять днів після наради на церковному подвір’ї посли з’їхалися на світанні на Скуповій. Понад тридцять коней гасало гірським степом. Штефанко та пан Осьвєнцімський проводжали Дмитра. А коли зійшло могутнє вогняне сонечко, усі зняли кресані. Забіліли на сонці ґуґлі, засяяла мідь, заблищали короткошерсті коники, замайоріли на вітрі юнацькі кучері. Чорт перебирав ногами і крутився з Дмитром на спині, високо розвівалася Дмитрова ґуґля. Коли відпочивали на Скуповій, поглядали то на сонечко, то через море туманів та пущ на Чорногору, куди мав вести їхній шлях. Мабуть, не одному груди розпирала міць, а очі, випереджаючи мандрівку, намагалися сягнути поза Чорногору. А може, і паморочилося не одному в голові, як над прірвою, від думки про цю далеку подорож.

Невідомо, бо хто ж то може знати, чи до Дмитра не приплентався ген із долу, аж зі Шкіндової буковинки, якийсь докучливий бісик і чи не нашіптував йому до вуха словами Оленки:

– Втікаєш звідси до цісарської Відні? Ховаєшся під крила того обскубаного ґотура?

Дмитро, однак, напевно мав для нього відповідь. А може, дивився звідти з гори на Льодову Бабу? Чи сумував він за тими днями й місяцями самотності, за тими піснями, за вигадками, за винаходами, і чи пам’ятав, що вона завжди задумує своє, крижаний ідол, зла доля?