Коли оглянули всі подарунки для цісаря, коли переклали все за порядком на порожніх коней, рушили далі в дорогу: спочатку угорським плаєм униз до Ріки, потім до Чорногори. Біля полудня проминули озерце й дійшли до перевалу Данцера. Тут мали розстатися зі Штефанком, а пан Осьвєнцімський мав відпровадити їх до Ясеня угорського. З Чорногори, з Данцерського старалися вгадати, з якого боку є пан цісар. Пан Осьвєнцімський повчав їх:

– Туди, на захід сонця треба отак іти і їхати тижнями, – сказав він.

Нічого не було видно, тільки гори та гори. А це ще далеко, дуже далеко за тими останніми горами.

– Завеликий цей світ! – зітхав Штефанко.

На прощання благословив Штефанко сина, благословив послів, благословив коней.

– Їдьте, діточки, у той світ Божий, до Відні тої, не лякайтеся. І там є наше сонечко святе, і там є християни.

Посли рушили. Штефанко дивився з Данцера вниз сумним поглядом, коли валка то ховалася на поворотах плаю за скелями, то знову показувалася. Знизу голосно іржав Чорт, аж відлунювалося по цілій Чорногорі. Іржали всі Василюкові коники, немов кликали свого ґазду. Дивлячись так за ними услід, Штефанко для втіхи заграв на флоярі, заспівав нову Дмитрову пісню:

Глибоко внизу, за скелями, валка зникла.

Побратимство з Цісарем

Побратимство з Цісарем

Прийшли посли до Ясеня угорського. Там мешкав їхній побратим Гершко, добрий знайомий Дмитра і, як пошепки казали, патрон усіх опришків, який на письмі звався Левгерц. Його батько був людиною побожною, спокійною, як і наші жиди. А Гершком кидало по світі, хоча, здавалося, йому того не було потрібно. Адже видно було, що то купець поважний, багатий маєтками, нашпигований грішми. Носив поперед себе знак багатства і поваги – великий живіт. Цим викликав належну пошану серед купецької братії, у кожному містечку, на кожному торзі в угорській стороні. Хоча не бракувало заздрісників, які злобливо й дошкульно говорили про Гершкову славу. Розповідали, що вже віддавна він жив у найбільшій дружбі з різними ватагами опришків. Що в одних купував награбовані на лядськім боці речі, а продавав їх на загірському, тобто угорському боці. Це чиста правда, що за щирі дукати, не за якісь там паперові гроші постачав Василюкові банос, грубозернистий угорський порох. У пізніші часи Гершко керував усім сплавом деревини на ріці Тисі, хоч у ті часи коло тієї справи нібито крутилися різні панки, якісь лютеранські купчики. Перед тим Гершко вже не раз хвалився Дмитрові, що він як рука в руці з паном цісарем Йосифом. І Дмитро тепер це собі пригадав, тому заїхав просто до нього у Ясінь. Може, гадав собі, що той, як лютеранський жид, крутиться між німецьким та всіляким іншим людом і, напевно, буде знати дорогу до Відня. А що він душа послужлива й добра, то за Дмитрові гроші знайде доступ до самого цісаря. Адже Гершко пишався ще й тим, що мав справжнє прізвище, записане у цісарських книгах. Розповідав, що отримав його від самого цісаря. Його батько був просто Йосель. Ніде його прізвище ні у цісарських, ні в панських книгах не було зазначене.