Коли посли вийшли з пущі й прийшли вночі у Ясінь, з жалем і подивом побачили, що загорода старого Йося була зачинена, брами закриті дубовими засувами, а віконниці закручені штабами й залізними колодками з боку вулиці. Кричали, трубили, врешті гупали топорами в браму – все марно.

– То хіба їх чорний мор вигубив, – сказав засмучений Дмитро.

І лише пан Осьвєнцімський додумався, що саме був святий жидівський шабат. А тоді й Гершко мусив закриватися від світу разом зі стареньким батьком. І що там робили, ніхто точно не знав. Говорили лишень, що це свята субота, Божа посланниця, огортала їх своїми крилами, як квочка курчаток, не пускала на цей світ. На хаті Йося, на горищі, була захована невеличка кімнатка, а над нею в даху були вставлені скляні шиби. Туди прилітала свята субота, там молився старий Йосель. Дивився через це вікно просто на небо. І Гершко разом із ним – нібито. Про Гершка казали, що йому було байдуже, що не вабив його ні той світ, ні те вікно, звернене до неба. Гершко лише у Ясіні був жид, а вже у Сигеді ходив переодягнений, як справжній лютеранин. Кортіло йому, постійно йому кортіло думати про ті справи, які залагоджував для німців, про ті гроші, які належалися йому на лядському та на загірському боці, про різні важливі речі. Але, може, і старий Йосель обіцяв йому щось важливе, бо завжди в суботу Гершко з’являвся у його дворі та сидів там із ним, відрізаний від світу.

Посли зрозуміли, що нічого не вийде з ночівлі у Йосевій хаті. Мусили переночувати у якійсь буковинці при ватрі і в тій самій буковинці пробули ще цілий день аж до вечора. Бо без Гершка не знали, що робити. А пан Осьвєнцімський, як то пани між собою, був не згідний із паном цісарем, не хотів їхати до Відня.

Люди розказують, що ввечері, перед неділею, жидівська субота летить на крилах до Бога, а своїх дітей випускає на світ. Як там воно є, достеменно не відомо. Але саме тоді відчинили двері Йосенькової ґражди, зняли важкі засуви з віконниць. Біля оселі завирувало життя. Відкрили навстіж велику браму, яка вела до переднього подвір’я, відчинили також другу, високу внутрішню браму, що розділяла саме подвір’я на дві половини. І все посольське товариство, разом із кіньми, зайшло через обидві брами аж на заднє темне подвір’я Йоселевого двору, де були стайні.

Стариган Йосель, у білих хустках, з білою бородою, як сам святий Миколай, несучи під пахвою великі книги, доброзичливо вітав гостей таким рипучим голосом, як старі двері його ґражди:

– Слава Богу! Як здоров’я, люб’єтка?

Шеребуряк голосно відповів йому: