Але у спорожнілих скринях Шкінди зберегли для себе кращі дари, такі слова й такі побажання, яких щодня не почуєш: «Мої людоньки солоденькі, аби сте ступали по золоті! Аби кожному з вас служив ангел Божий на кожному кроці – ви ангели Божі на землі, а не люди». Що більше роздаровували Шкінди, то більші були натовпи, то більше було добрих слів, то радісніше було у Шкіндових ґаздівствах, які від часу ворожнечі з Василюком, розриву сватання та сумної коляди були огорнені смутком. Скрині й комори тріщали від сердечних слів, вони вже просто не вміщалися. Відтоді у Шкіндів більше не наговорювали на Василюків, а у Василюків – на Шкіндів. На плаях уже не уникали одні одних, віталися дуже ґречно. Ворожнеча минула. Чвари втихали.

Так само, як у Головах, в інших осідках також людям допомагали, годували. У Красноїллів Дідушків, в Ясенові у Шумеїв, навіть до Криворівні молодий пан зі Станіславова передав багато пшона, і управитель оголосив, що кожен, хто потребує, отримає стільки зерна, скільки йому треба на цілий місяць. А ще, коли вже підсохли плаї, Куділь привів до Ясенова цілий караван коней, нав’ючених зерном, що його купили за гроші, зібрані у Шумеєвій хаті. Куділя радісно вітали. Сотні людей оточили караван.

Льодова Баба слабшала. Сутужна, туга весна відступала. Василюк був близько до перемоги.

Саме в той час дедалі частіше, особливо на Буковині, гірських людей почали називати гуцулами, тобто розбійниками, а гірський край – гуцульським, розбійницьким.

– Аби всюди були такі розбійники! – казав Андрійко.

Загадки

Загадки

Коли найкращі ґазди так старалися й дбали, щоб не загинув гірський рід, щоб діти та підлітки не розійшлися світом, раптово з’явилася предивна вість, надто добра, тому страшна:

«Цісар посилає свою доньку, цісарську панну, що називається Бараболя. Це вона народи порятує від біди, раз і назавжди! Відтепер уже ніколи не буде голоду. Новий цісарський посланець з’явився у Кутах. До нього чи разом із ним приїхала сама панна Бараболя».

Ходили також вісті про цісарські загадки: от-от, із дня на день вирушать разом із Бараболею в гори.

Вісті заграли, наче святочний дзвін; усі наставили вуха.

Дмитро Василюк про жодну цісарську паннуне чув, жодної панни на всьому цісарському дворі не бачив, сам цісар про жодну свою панну не згадував. Побратимство з цісарем, нова свобода? Не через уряди має приходити, а просто від цісаря! З губернії мають разом із пузатими урядниками чалапати загадки, про які йому найясніший побратим нашептав на вухо? Авжеж! Не бути цьому!

Тим часом головські буковинки та плаї зароїлися людьми, які звідусіль приходили на нараду до Василюка зі щораз новішими вістями.