Люди в Коломиї мають такий уклад життя, що нічого не роблять. Або бігають один до одного, або їдять. Через таку постійну гонитву і через великий рух там такі болота, як на найгірших драговинах у Чорногорі, де збирається вся вода з верхів. Хліби лежать собі вдосталь на базарах і перед хатами, як каміння на черемоськім зарінку. Якби не спокій і згода з містами, ми би знали, як усе те забрати. Але там і так за гроші можна все дістати. Мабуть, навіть церкви й божниці за гроші продавали б.

Коли вже поверталися з зерном через Космач, постійно зустрічали дітей з усіх гірських сіл, що втікали на доли. Ідучи хребтом до Версалему, бачили не раз у хатах знеможених старців, що вмирали з голоду. Їм уже неможливо було допомогти. Надто пізно. Серед лісу на верхові Долу почули ми десь у заростях тихий плач немовляти. Почали шукати. Побачили, що серед хвої лежить жінка у космацькому строї. Біля неї дитина тримає грудь і ссе, не може виссати молока і плаче. Жінка була мертва, зимна вже. Видно, ішла кудись у світ, упала дорогою. Дитина, може, сама витягнула грудь із-за пазухи, так і ссала холодну затверділу грудь. Забрали ми дитину з собою. Жінку накрили хвоєю.

У тому місці піднялася така страшна завірюха, що ми весь час лягали на живіт, аби нас не знесло з хребта. Уже коні ледь не падали, сідали і так перечікували завію. У віхолі стогнали, заводили, то реготали, то грозили потрохи і ґзилися по-своєму лісові громади духів. Так ми дійшли до Джерел чорного Потоку, де вже мали сходити на Жаб’є. Переночували там у давно покинутій хаті, наполовину розваленій, але з одною доброю кімнатою. Розв’ючили коней і відвели їх у розвалену частину хати. Довкола був дуже старий ліс. Кінця йому не було видно. На хребті панували безконечними рядами чубаті грубі ялинові башти, а схили поросли кедровими хащами, непрохідними заростями. Вітер ущух. Тихо було в лісах. Коли входили до кімнати, не хвалили ми Бога, не хрестилися. Так я наказав. Коли в голодний час ідеш із зерном, не варто сваритися зі щезниками, ані дражнити тих, що там у порожній хаті мали лігво. Але від чужих, нехатніх духів перед відходом до сну поставив про всяк випадок мольфарські захисти і загороди. Тихо було і глухо в тих снігах, у зимових потопах та заметах, серед правічного бору. Ані одна галузка не шелеснула. Заснули ми спокійно. Близько півночі, хоч не було вітру, почали стогнати орди поза хатою. Пронизували нас стогонами, наче морозяним вітром. Стогін проникав через вуха, свердлив тіло, виходив п’ятами, аж диміло з кожного. Гай, гальо, гай, гальо! Так вищали і штурмували хату орди упирів. Заборонив людям із Космача, які допомагали нам перевозити збіжжя, аби, борони Боже, зі страху не почали хреститися чи молитися. Бо ґазди нашої хати, щезники, прийняли нас. Прихистили без спротиву, ватру нам не гасили, найменшої шкоди нам не робили. Не можна було відплачувати так неґречно й невдячно і мати ворогів у самій хаті. Познімав чародійські застави й оборони. І відразу ж стогони за хатою припинилися. Знову ми спокійно заснули. Костоголові орди сухоребрих кістяків входили, впливали собі спокійно до хати, спокійно, як хмарки. Кружляли навколо наших голів. Часом над кимось із нас затримувалися довше, вдивлялися в нього, немов його впізнавали. Не розказати мені того, що ми бачили, що чули. Скільки страшних і жалібних історій пройшло через наші голови. За кістяками впливли ще сумніші видива, пухирі, наче білі бані, вкриті кривавими плямами. З ватрою у животі, весь час ковтали ватру. То ті, що колись їли добре і смачно – без совісті, – коли інші в муках мерли з голоду, ані не допомагали нікому, ані гадки такої не мали, щоб допомогти. Усі ті видива складали руки, благали нас – це я розумів, – молилися про допомогу для тих голодних, що тепер страждають, бо це і для них полегшення. Найжалібніше стогнали ті криваво-бліді упирі з ватрою в животах. Просили нас, щоб ми такий лад запровадили, аби вже ніколи голоду не було. Для полегшення духи нам оповідали, але тільки тому, що ми хотіли їх слухати. Дізнався я тоді, побачив це там, що у тій самій хаті двісті років тому весною щоночі сходилися хлопець і дівчина. Обоє молодесенькі, кохалися і ховалися з тим від батьків. Коли розгулявся страшний голод, а люта зима тривала, як тепер, удень обоє доглядали голодуючих і хворих, кожен у своїй хаті. Обоє носили дрова і воду, обоє викопували кропиву й листя ожини з-під снігу, ходили шукати десь кору на молодих яворах, обоє варили, що вдавалося, і годували своїх. По хатах бушувала голодна гарячка, гуділа в головах, як похоронний дзвін. А коли хтось помирав у хаті, вони з великим трудом ховали померлого в лісі. Ночами знову сходилися у тій хатці. Цілувалися й обнімалися цілу ніч. Так одне одним живилися. Вранці поверталися до своїх хат, немов щось їли і ніби п’яні. Щоночі так сходилися. І так померли в обіймах у тій самій хаті. Так мені обоє оповідали свою історію.