– Мій пане депутате! Пан цісар з любові до своїх підданих присилає Бараболю, щоб їх нагодувала. Але, щоби міг знати, чи маєш бути депутатом для Бараболі, прислав тобі три загадки. Якщо відгадаєш, то добре, будеш далі депутатом. Хто відгадає, буде депутатом до Бараболі… Послухайте загадки, цісарські піддані! Послухай і ти, пане депутате, у покорі до цісаря, бо, відгадавши, мусиш сліпо виконувати, що накажуть загадки…

Розгорнув папір. Папір був звичайний, жовтий, навіть бруднуватий, без жодних цісарських знаків, без золотої палиці. Люди про це перешіптувалися. Вусач-писар одягнув на ніс дротяні окуляри, зморщився, як старий папір, тобто прибрав урядової міни. Серед глибокої тиші видобув із себе найсильніший голос, який тільки міг, і зачитав:

— Що то за змій, що сам себе з’їв?

Ці слова впали у занімілий натовп, що тепер забув про все на світі. Писар крутив свої руді вуса, почекав хвильку, Дмитро мовчав, а урядовці потихеньку присувалися до Ґєника.

Писар харкнув, щоб додати собі сміливості. Знову зачитував з жовтого паперу, поволі складаючи літери та слова:

– Нижче від пса, вище від коня, придатне для людини. Хоч раз щезне — чекає, страху більшого немає…

Дмитро нетерпляче шарпнувся, зморщився, але мовчав. Усі люди, не розуміючи, що відбувається, уважно дивилися на Дмитра. Писар полегшено закінчив:

— Щастя птах принесе, що в землі ся несе.

Завершив писар читання так:

– Такі ці три цісарські загадки, відгадайте їх, пане депутате.