Вість нечувана, вість шалена. Міністрант від імені цісаря! Голод ледь втихав у краї, а тут нова якась біда надходила, як завжди, з міст, із Кут. Губилися у здогадках: одні казали, що уряди все сфальшували, інші – що пани залякали старого цісаря. Найбільш свідомі шепотіли, що князівна або фальшива, або збунтувалася проти цісаря. Були й такі, котрі повірили, що князівна Бараболя нагодує народ, потім гримне грізно, загадочки постануть, а бідаки зійдуть на доли, заживуть у дворах та містах і будуть відтоді жити в достатку.

Так чи інакше, люди поспішали звідусіль за викликом до Устерік. Збиралися й такі, що довго бідували, донедавна голодували. Бо почули, що має бути кінець голоду назавжди. Здалека не впізнав би, що прибули голодною весною, бо кожен, чоловіки й жінки, вбралися якомога гарніше. А вже зблизька було видно сині, бліді або жовті лиця, з лихоманковим блиском в очах. Так висмоктав їх голодний час. Тихими були розмови, тихими обговорення і навіть сварки.

Поволі Устеріки з усіх сторін наповнювалися прибульцями. Там, де ріки сходяться нижче лугів, на піску, на лавах, при столах, поставлених саме для цього, засіли урядовці в мундирах, губернські посланці. Довкола роїлися жандарми, жовніри, гайдуки, самі шарапатки. Головний урядовець, хоч за урядовим звичаєм вигодував собі великий живіт, тримався гордо, не озивався, часом нетерпляче дмухав у вуса. Біля нього, як чорний стовп, стояв високий жандарм. Це були вони, відома пара: Брнек і Брнатцік. Навколо сиділи та стояли мундири й сутани. Велика парада. У колі молодих священиків крутився і метушився сам міністрант Ґєник Квятковський. Що тут казати, не міністрант, а священик, тільки в руки його цілувати. Ззаду, прив’язані до паркана, стояли осідлані верхові коні, трохи далі – великі вози на колесах, досі не бачені в Устеріках. Луками крутилися всілякі кутські підпанки та слуги. Навколо збиралося щораз більше гірських людей, дехто підходив просто до Квятковського, інші віталися з достойниками. Головний Чин ледве кивав носом на привітання і постійно надимав вуса. Люди з цікавістю до нього приглядалися.

Коли побачили, що здалека наближається головський кортеж, натовп спочатку зашумів, а потім раптом стихнув. Достойники вставали з лавок, крутилися коло столу, поглядали на своїх коней, поглядали на дорогу, де за мостом стояв невеликий військовий загін. Головці їхали повільно. Батько Штефанко на самому переді, а син Дмитро за ним. Коли побачили такі знайомі їм позолочені галуни та мундири, на мить зупинилися. Ще більше оторопіли урядовці. Тоді Квятковський підбіг назустріч головцям. Кланявся Штефанові, кланявся Дмитрові. Дмитро відповів ґречно, уважнойого розглядав. Квятковський знітився, відвернувся, почав розмову зі Штефанком. Підніс очі до неба: «Дякувати Богу, дякувати Богу, що ви є». Достойники на хвильку сіли, бо знервувалися, і знову встали. Дмитро ґречно, мовчки вітався з посадовцями. Головний достойник намагався надути вуса, але в нього затремтіли губи, і він якось жалібно скривився. Чупрей так раптово сплигнув з коня, що кілька достойників відскочили вбік. Натовпом пронісся сміх. Старий Клим Бойчук скоса подивився на Дмитра, потім прикув погляд до Квятковського. Квятковський відвернувся. Пан Осьвєнцімський оглядав усе навколо з холодним виразом обличчя. Міни у чинів стали розгублені, всі довго чекали, ніби ніхто не знав, нащо прийшли. Врешті виступив старий змарнілий, але вусатий писар. Тримаючи в руці папір, закричав добродушно до Дмитра: