Здавалося, що Дмитро хоче вийти з хати. Схопився Шумей, обняв Дмитра за плечі.

– І не буде жебраків! – крикнув, аж у вухах задзвеніло. – Не дозволимо, аби були жебраки. Дай тобі Боже небо, що ти нами струснув, Дмитрику, наш князю вільний. Ліпше б я сам, усі славні Шумеї кожної весни кропиву щипали, ніж мав би занюхати жебрацтва.

Неймовірний страшний галас здійнявся в хаті, у кімнатах, у сінях і на ґанках. Дуки та бідарі обнімалися.

– Не буде жебрацтва у горах! – кричали піднесено. – Не дамо зневажати свободу, стару матір, шанувати нам її, як дійну корівку.

Галас тривав, підіймався хвилями і бушував обійстям, наче повноводий потік.

Тим часом Дмитро просив повернутися до ради, щоб порадитися, як допомогти всім, хто голодує і недоїдає.

Спочатку виступив Штефанко Василюк. Благав усіх людей, просив старих суддів, аби переказували від громади до громади, щоб передовсім шанували і добре доглядали худобу:

– Це є найдавніша наука для голодного року. Худобі дати все, що можливо. Не продавати корів, не яловити, не телити, ані, борони Боже, не нищити, не забивати на м’ясо. Вони вас прогодують і ваших дітей. Хто не має паші, кому паші замало, нехай іде до таких, як я, що мають паші досить, хай приганяють корівки, нехай і дітей до хати принесуть. Є ще сонечко – буде й весна.

Промова Штефанка сподобалася всім. Зголошувалися один поперед іншого, аби годувати худобу бідарів або їхніх дітей, допоки є тугі часи.

Наступним говорив Філько Желєнський. Штефанко думав про те, що буде тепер, а Філько – що буде пізніше. Смикаючи вуса, то дивлячись під стіл, то ніби з нехіттю відвертаючись від тих, що дивилися на нього, говорив, як завжди, трохи строго:

– Досить уже тугих років. Треба з тим покінчити раз і назавжди, зробити лад. Корчувати треба, землі скопати і навіть зорати і сіяти, все сіяти: ячмінь, пшеницю і турецьке зерно – кукурудзу. Як тільки сніг зійде. Дам насіння, скільки зможу, приходьте, покажу кожному, яке в мене зерно на тому місці виросло, де перед тим ведмідь корови бив.

Нікому не сподобалася промова Філька. Принаймні ніхто вголос не висловив йому підтримки.

– Тут не поля, не Поділля, – кричали, – тут ніхто не буде брати тягар гріха на плечі, землі не буде калічити. Ми не подільський рід, тут не панщина. Тут ніхто не буде гнути спину, як віл. І кінь гірський плуга не витримає, не хоче неволі. Ліпша навіть із голодом свобода, ніж сита неволя.

Найбільше гарячкував старий Шкіндів стрий:

– До того вже дійшло, що на волів маємо обернутися? До такої дурості договорилися? Ой, видно, Фільку, хоч ти є чесний чоловік і справедливий, але ж із панського роду. Добровільну неволю хочеш тут запровадити? Ви роздали панам і цісарям гроші та скарби, захотілося вам показувати з себе гонорове юнацтво, а тепер що? Але вже не робім за то сварки, згода то згода. Бо й так собі все відберемо. Гуртом підемо на доли, як це Дмитро сказав у Дідову суботу, перевернемо світ за цісарською згодою, за цісарським наказом. Та це – що інше. Не буде нам там біди. А тим часом якнайскоріше посилаймо до цісаря по зерно.