Дмитро пояснював, що і на долах нестаток і що тепер зібралися не для того, щоб говорити про якісь напади, а про допомогу голодним. На допомогу цісаря, – сказав, – узагалі не повинні чекати, бо вільний народ сам собі допомагає. Потрібне зерно, а потім будемо і про те думати, що каже Філько.

Рада потрохи розколювалася, як завжди буває в незгоді, – всі говорили, а ніхто не слухав.

Помирив усіх Шумей. Притягнув важку бербеничку, повну грошей. Несучи, хекав і важко дихав. З розмаху поставив її на столі, аж стіл затріщав.

– Їсти чи сіяти, але зерно потрібне. Це даю на зерно, нехай кутські гроші не марнуються, нехай не снядіють у бербениці. Хай до нас не лізе неволя. Вона завжди ладна пхатися вслід за голодом. І в цісарське слово вірю, але чи ми не дуки? Чи ж мусимо чекати на цісарську поміч, чи ж ми гірші за нього, ґазди?!

Шумей радісно реготав від задоволення.

І знову частував щиро й уважно кожного зокрема, аби голод не заповз, аби когось не вхопив, бо голод – то зараза.

Після Шумея один за одним зголошувалися інші. Дмитро ревашував, ретельно все записував. Кожному дав дощечку, ревашовий розрахунок, скільки той дав, скільки має ще дати. Дощечки залишив у Шумея. Усі разом ще обмірковували, скільки збіжжя купити, як ділити збіжжя, як тим часом годувати людей молоком і тим, що хто має.

Тим часом по селах, старим звичаєм, кожен, хто чим міг, рятував голодних. У старого Василюка було вісімдесят дійних корів. Коло корів поралася вся родина разом зі службою. Рік був дуже багатий на молоко. Кожного дня доїли понад десять тергів і стільки ж розходилося до вечора. Не раз домашні, виснажені працею, доглядом за коровами і видаванням молока й сиру, ввечері падали з ніг, засинали будь-де і, лише трішки поспавши, опівночі самі сідали поїсти. Бо всім, навіть ситим людям, так хотілося їсти, як ніколи. Якась гарячка сиділа у животах, голод, як букова ватра, підгодована вітром, гудів і швидко пожирав їжу, то – як прибита вітром ватра – пригасав, затаївши лють, а згодом втомлено, ліниво розгорявся і знову поглинав свою поживу. Коли комусь вдавалося потрапити на доли і він бачив поля збіжжя й оброблені городи – голод у ньому стихав.

У Василюковому обійсті, окрім мандрівних, принагідних гостей, були ще гості постійні. Цілу нову хату віддали тим матерям, що прийшли відгодовувати голодних дітей. По колешнях чужих корів і телят доглядали разом із ґаздівськими. Ті, що були вимучені голодом і худі, поволі відновлювали сили. Гості працювали разом із господарями, годували й доїли корів. Усі ходили шукати молоденьку кропиву для хліба, грань на ніжну кашку для дітей і для виснажених голодом, корінь болотниці26 для сушіння. Бо великі хатні запаси танули дедалі швидше. Лише молока і сиру не меншало, а прибувало: сіна було багато, поволі з’являлася свіженька паша.