Штефанко, почорнілий від трудів та клопотів, завжди був догідливий і повний надії. Не лише допомагав тим, що зголошувалися, частенько згадував собі вже зранку бідніших побратимів, різних бідарів, що мешкали десь далеко і про яких не було звісток. Наказував наймитам: гей, синочки, може, пішли б аж під Гостовий, подивитися, що там у веснарках діється. Накладав на коней бесаги з ячмінним борошном, пляцками та сіллю, бо цього могло там бракувати, і ще, про всяк випадок, трохи бриндзи і квасного молока у бербеницях. Тільки один наймит пішов, уже Штефанкові думки били в іншій стороні світу: гей, слухай, мій милий, казав наймитові, там під Чорним Ґрунем за Бережницею мешкають бідарі. Збирайся, синку, найхутчіше, бери на коня, що є, аби встигнути за дня. Штефанко так само любив працювати, як допомагати й дарувати. Іноді виявлялося, що нема змеленої муки, що треба нести зерно до млина. Одна за одною порожніли великі скрині у Штефанковій коморі.

Поволі, спокійно, поступово виймав Філько Желєнський свої запаси турецького зерна, яким так пишався. Ночами лущив качани кукурудзи. Але Філько був усе ж людиною маломовною і сором’язною, рідко говорив з людьми, довго збирався, щоби щось сказати. Коли щось казав, то вже рубав незграбно й різко, часом хотів щось сказати і нічого не казав, часом не закінчував речення, обривав на половині. Коли приготував повну комору золотого насіння так, що лежало на підлозі у людський зріст, послав по Дмитра. Нічого не кажучи, завів до комори.

Комора, чудесніша, ніж скарби Довбуша, теплом і доб- ротою дихає кукурудза! Кукурудзяний запах огорнув Дмитра щастям. Уже склав у голові пісню про кукурудзу.

Філько наказав, щоб Василюки послали когось забрати зерно і потім самі його ділили. Не любив зустрічатися з людьми, не любив розмовляти.

Шкінди теж не пасли задніх. Старий Шкіндів стрийко разом з Оленкою роздаровували, що могли. Не мали аж так багато запасів, але не хотіли, щоб Василюки переважили їх у гонорі. Старий Шкінда давав бідним людям не тільки їжу. Роздаровував усе, що бачив у коморі, аж решта родини мусила просити його трохи схаменутися.

– Усе це пусте, – викрикував стрийко, – я вже різне пам’ятаю. Як треба буде, то знову поживимося з вірмен, із жидків, із панків. А може, і так якийсь чорт прийде – мандаторський чи цісарський – і в нас це позабирає. Нехай бідні люди мають. Нехай добре слово тут нам залишиться!

Тому багато добрих слів зліталося до Шкіндової комори. Хто приплентався здалека, не виходив із хати Шкіндів без подарунка. Приходили й такі люди, що з голоду комусь попродавали свій одяг і тепер, не маючи у що загорнутися, ходили обдерті, обшарпані. Але були й такі приблуди десь аж з-під Кут, які почули, що є на Головах такий рід гулявих роздавачів – тільки кланяйся їм до пояса, добре басуй, маж облесним словом, як маслом, – і все тобі дадуть. Як ластівки навесні коло своїх гнізд, пурхали і зліталися добрі слова по Шкіндовому обійсті. На порожніх полицях сиділи, звабно шкірячи зубки, такі прості слова: «Аби сте дочекали, аби сте прожили сто літ і понад сто! Аби вас Господь Бог нагородив!»