Усі ці вісті голосно поширював у Кутах товариш із Дмитрової ватаги, Ґєник Квятковський, який з часу виправи на Кути крутився коло сплавів, торгував і шукав того, чого не губив. Був він родом зі шляхетського поселення Березова, колись допомагав гробареві, а потім довго був слугою священика. Зжився з цим, шепотів людям на вухо, що насправді сам є священиком. І справді одягався якось так, як напівгробар, напівклірик. Чорнота й блідість були його ознаками, одяг мав чорний, а лице бліде. Майстерно куховарив спочатку в отців добродіїв, потім із плином років – у товаристві розбійників Клима Бойчука. І врешті у Василюковому товаристві. Клим Бойчук вихваляв, як то розкішно готує Ґєник, що й сам митрополит на насмакувався б його наїдками. Священики у Яблунові та в Пістині тримали його, скільки могли, поки не нависли над ним небезпечні вироки. Тоді Дмитро прийняв його до свого товариства, але не вимагав від нього присяги. Після кутської війни Ґєник перейшов до водної торгівлі, ймовірно, їздячи не лише до Чернівців, але й до Молдавії. За його вихваляння, що насправді він є священиком, його прозвали міністрантом, а Чупрей кликав менш поважно – попівхвіст.

Андрійко, однак, казав: може, Квятковський перелякався колись якогось небіжчика, бо душа його не трималася міцно тіла, якось вільно присівши на плече, як перелякана яструбом курка. Але що? Важко знайти мудрішу людину від боягуза. Коли трясе штанами, сховавшись у якусь діру, має час подумати, кого боятися і як захиститися. Знаючи це, Дмитро використовував міністранта для виставлення варти, розуміючи, що страхополох зуміє пильнувати найкраще, а такий зухвалець, як Чупрей, засне навіть під шибеницею. Оберігаючи власну шкуру, Ґєник оберігав товариство, розставляв, міняв та контролював варти і завжди мав найточніші повідомлення про пушкарів, про ровти, про військо.

Коли до Кут приїхали нові посланці, крайскомісари й різні урядовці, Ґєник зголосився до них, пропонував свої послуги, щодня нові, і зносив їм із гір найдокладніші вісті. І став їм необхідний.

У цьому місці Андрійко, поправляючи себе, додавав:

– Видно, що боягуз тільки спочатку наймудріший, а в кінцевому рахунку дурніший від найдурнішого дурня. Не може вирішити, кого боятися найбільше, боїться всіх підряд і почерзі.

І ось загуділа з Кут нечувана вість. Не хто інший, сам міністрант скликав усіх від імені цісаря. Скликав юнаків та ватажків, скликав їхніх давніх переслідувачів, сільських поліціянтів, отаманів, пушкарів. Скликав дуків та бідаків, усіх від імені цісаря – як колись заповідав Дмитро у Дідову суботу. Скликав, щоб кожна громада відправила людей з кіньми до Устерік, бо там з’явиться цісарська Бараболя, щоб усіх нагодувати.