– Геть із бараболею! Смерть фальшивим загадкам! Хай здохнуть мандатори! – ревів натовп.

Спочатку лиш дехто, потім щораз більше людей почали доганяти втікачів. Попереду Чупрей, розкудланий, грізніший, ніж звичайно, з піднесеною бардкою, з пістолем у другій руці. Обігнав утікачів, перегородив їм дорогу, женучи просто до коней, прив’язаних біля плоту. Дмитро згадав слово, дане цісареві. Зупинився, голосно гукав Чупрея, стримував його і благав. Чупрей не слухав, не чув. Мить була небезпечна. Тут озвалася флояра. То Куділь заграв Василюкову пісню. Весь гурт зупинився, пісня вибухнула, мов буря:

Тимчасом мандатор і шарапатки нестримно неслися й утікали. Достойники сідали на коней, били їх гарапниками. За ними градом летіли бараболі, які шпурляла громада. Лише флояри й далі гуділи та грали свою пісню потоків. Під її прикриттям мандаторський загін щасливо накивав п’ятами.

* * *

Обидва табори озброїлися, були напоготові.

Новий мандатор осадив Кути і виходи доріг військом. Поволі, непомітно військо виходило до найближчих сіл за фуражем, на маневри і знову поверталося до Кут. Нікого не зачіпали, вигравали на сурмах, часом щось грав військовий оркестр, і селяни прислухалися. Іноді військо таборувало на толоках і пекло на ватрах бараболю. Немов чарівні клубки з казки, котилися помаленьку з Кут до Тюдова, з Тюдова до Рожнева і з Рожнева далі в гори – бараболі. Вслід за ними прослизали й повільно котилися шарапатки, паночки, жидики. Всюди розсипалася бараболя, досягла устя Річки під Красноїллям, там зупинилася. Бо Ясенів оточив своїми людьми дід Фоки Шумей, а Красноїлля і Голови стерегли пан Осьвєнцімський та Куділь. Забарикадували плаї засіками, повиставляли варти й чуги, готові до запалювання. Не пускали нікого. Так без суперечок жили два табори, кутський та гірський. Ніхто не наважувався когось зачіпати, ніхто не смів порушити патент.

Однак, хоч достойників відпровадили безславно, а бараболя без підписів та шлюбів стала набутком люду, мандаторський удар, вміло спрямований на Дмитра, все ж поцілив у нього. Він сидів самотньо під Кременицею. Там Василюки випасали на толоках багато молодих коней. Там була хата для сіна. З одного боку височів ґруник Медвежик, де ще недавно були ведмежі лігвища, а з другого боку, трохи нижче, густим лісом ішов головний вовчий тракт, який і досі називають «вовчівка». Дмитро заборонив будь-кому приходити до сінної хати. Було зрозуміло, що він там постив, навіть без води, а ночами пускав мольфарським шляхом вісті до Відня, розмовляв із християнським цісарем. Кремениця вдень і вночі була вкрита туманами, несамовито гуділи потоки, що випливали з неї.