Потім Лизун вихопився найдалі вперед, але його коні сплуталися на тісному стрімкому плаї. Зверху і знизу його почали оточувати вороги, намагаючись відтиснути до прірви. Лизун завзято оборонявся, стріляв і рубав на всі боки. Його звалив якийсь постріл ззаду. Злетів мертвий з коня. Перегородив дорогу своїм товаришам, і так зупинився розгін їхньої атаки.

Натовп жовнірів, пушкарів та ровтарів згустився і скупчився навколо Чупрея і Куділя. Вони вже не могли ні стріляти, ні махати бардками. Ровтари били палицями коней, жандарми й стрільці накинули юнакам зашморги на шиї. Постягали їх із коней, Куділя здолали відразу, а Чупрей ще кидався, бився, копався і товк супротивників кулаками. За це його немилосердно лупили палицями. Просто вкрили його киями. Здолала їх усіх купа і тіснота плаю. Невдовзі вони шкодували, що віддалися під бабське командування, а не оточили валку десь на долині, не напали збоку, з лісу.

Коли їх усіх вже пов’язали, уся чорна маса обернулася до Оленки. Оленка рухалася вперед понад самою прірвою. Зліва тримала порожнього коня. Він брикався і кусався на всі боки, не давав до неї приступити. Але вцілили в неї з пістолетів. По скронях текла кров, уся сорочка була червона. Майже непритомніючи, вона стріляла з пістолетів, метала барди. Потім ровтарі розповідали, що деякі хрестилися, глянувши на неї. Не знали, чи мають її жаліти, чи поставити закляття від відьми. Коли підстрілили її порожнього коня, коли її оточили, як незліченні сироїди, коли вже мали її схопити, вона з останніх сил підігнала коня. Скочила вниз, у хащі прірви. Ніхто її вже ніколи не побачив, ні живої, ні мертвої.

Зійшло сонечко, піднялося вогняним возом. Побачило розгромлені Голови. Побачило, що за ніч наробили діти темряви. Прикрилося хмарами.

Похід тихо й похмуро рухався вперед. Тиша охопила Голови.

Знизу, з Красноїллі, тривожно дзвонило Гірське диво. Далеко линули тихі й сумні звуки. Пропадали у далині. Немов пташки небесні, розліталися пущами, ховаючись від нападу страшного чорного птаха, немов кликали на допомогу і квилили звідти зі сховку. Отримавши наказ, жовніри кинулися до дзвіниці, щоб упіймати дзвонаря. Не застали вже нікого. І власне ці лютеранські жовніри розбили прикладами Гірське диво. Так без спротиву віддали світ Архиюді. Самі дзвонили собі ложками. Що їм до того, що без дзвонів множаться чортячі слуги…

Так закінчилася оборона Голів. Так оповідав Андрійко.

Гайдуки

Гайдуки

Коли Чупрея, Куділята старих Шкіндів привели до Кут, стало зрозуміло, що звідси вже не вирвуться. Навколо на царинках таборувало військо, самі угорські й німецькі жовніри, з якими не можна було порозумітися. Всюди по горах сиділи при ватрах ґазди, яких зігнали з сіл, щоб переслідувати опришків та охороняти плаї під проводом стрільців і жандармів. Дорогу патрулювали стрільці на конях та білі драгуни. Куділя і Чупрея привели пізно вночі, і вони якраз бачили всі ці приготування, а тепер розповідали товаришам.