Невдовзі вже всі дізналися про смерть старого цісаря. Про загадки не було вже ні слуху, ні вісті. Ніхто навіть не намагався дізнатися, де вони закопані чи поховані. Цісарський хлопчина – так оповідали – заляканий урядами, ані писнути не смів про загадки. Цілими днями й ночами підписував папери і ставив печатку, наче той засушений кутський правник. Марно займав святе місце. Так марнувалася цісарська спадщина.

У Туреччині Дмитро, Куділь та Чупрей спочатку розшукали козацьке військо, яке знайшло там прихисток під опікою турецького цісаря. Вступили до козацького війська, козаки прийняли їх, як своїх.

Баган та старий Клим зібрали нове опришківське товариство і бушували на волоському боці. І хто знає, де ще. Старий Клим, однак, затужив за краєм, вернувся додому. Невдовзі впіймали його посіпаки і розтрясли йому на тортурах кості. А Баган опришкував світами цілих тридцять років. Як тоді вийшов, так за тридцять років жодного разу не показався в хаті.

Про Дмитра потім було чути, що якась вдова, волоська чи турецька княжна, закохалася в нього. Наказала турецьким попам учити його письма і віри турецької. Але не такий був Дмитро, щоб серед тої попівні забути своє. Завжди був цікавий до всього нового, проте щодня по-християнськи молився до родового сонечка. Щодня увечері дивився в бік заходу, до Голів, куди мандрувало собі сонечко. Марив про старого Штефанка, Леля єдиного, людину, якій не було рівної на світі, з болем у серці згадував Оленку, дівчину, якій не було рівної на світі.

З часом він став великим володарем, став пашею, ватажком у турецького цісаря. Куділя та Чупрея завжди мав біля себе. Кажуть, що великі панські роди від нього там походять, на Туреччині чи у волоській землі.

Дмитро завжди беріг у серці думку про свій край. Куди мандрував, як воював проти всіх можновладців за свободу – чи в турецьких краях, чи на Україні, чи на Рабському березі28, чи в пустелі, – це вже інша, окрема розповідь.

Коли померла турецька пані, покинув воювати. Невідомо, як сталося, що Дмитро разом із товаришами захотіли стати ченцями, і Дмитро вже домовлявся про це з монастирською старшиною. Однак монахи, коли побачили Чупрея, трошки налякалися і стали їх відраджувати – мовляв, не для них це хліб монастирський. Тому осіли неподалік монастиря, всі утрьох на великій горі, що стирчить посеред моря. Очищали серця побожною радістю, вникали у світове письмо так, як колись відкрив це Дмитрові молодий жидівський побратим. Раз на рік, на весняне свято, видивлялися у морі шкаралупи та писанки, що мали приплисти здалека з рідних гір. Часом Дмитрові ще снилися загадки, як ясні зорі над батьківським краєм. Розповідав про це побратимам.