Потоцький послав хоругву на розвідку і та, повернувшись, доповіла: місто спалене дощенту й засипане гарячим попелом з жаром, сніг розтанув від вогню, і на вулицях повно гарячої води.

— Пся крев! — прохрипів Потоцький і велів ставати табором у полі. Військо було зле, чулися нарікання, та Потоцький пошвидше заліз у свою карету і закутався аж у дві шуби...

Вранці в табір примчав Іляшко Караїмович із сотнею вірних реєстровців. Потоцький вже пробачив йому той випадок із молодицею в селі Нетреби і досить привітно зустрів свого вірного слугу.

— З якими вістями, Іляшку?

— Ваша милість, всю ніч з коня не злазив, так спішив, — заторохтів Караїмович. — Багато дечого розвідав, ваша милість.

— Де Павлюк?

— У Боровиці, вашмосць, заперся! Остряницю відрядив на Січ по допомогу, Скидан і Биховець гайнули по волостях чернь збирати, а сам він у Боровиці сидить. Треба спішити, вашмосць, допоки той самозванець не зібрав нові сили. Я покажу найкоротшу дорогу до Боровиці, вашмосць!

За кілька верстов від Боровиці Потоцький пропустив поперед себе два полки, а сам з хоругвою гусарів опинився в ар’єргарді. Хоча розвідка й доносила, що козаки міцно заперлися в містечку, польний гетьман все ж не відважився їхати попереду війська. Мало що може трапитися в дорозі! Та цього разу обережний гетьман трохи сам себе не перехитрив.

Полки пішли до Боровиці і невдовзі сховалися за лісом, гусари, оточивши з усіх боків карету польного гетьмана, їхали неквапом. Потоцький, похитуючись у кареті, міркував, що навряд чи цієї зими йому вдасться приборкати повстання. Все частіше й частіше навертався він до думки, що доведеться розпочати переговори з Павлюком, козаків умовити будь-що на капітуляцію на якихось дрібних умовах, а їхнього гетьмана тим часом захопити й привезти до Варшави. Навіть якщо повстання й триватиме, все одно, привізши бунтівного гетьмана в столицю маєстату, Потоцький матиме вигляд переможця. От тільки як виманити Павлюка?

Спустилися в долину, проїжджали побіля замерзлого болота, на якому густо стояли копички сіна. Потоцький велів зупинити карету і, підкликавши до себе ротмістра, ткнув пальцем на копички:

— Пане ротмістре, ви звернули увагу на сіно? Чи не правда, гарна пожива для наших коней?

— Саме так, вашмосць! Станемо табором, я пришлю жовнірів за сі... е-е... вашмосць...

Потоцький з подивом поглянув на ротмістра: чого це він раптом застиг з розкритим ротом, ніби йому сунули туди розпірку? Та перевів погляд на болото й онімів... На його очах копички сіна розсипалися, а з них вискакували козаки з шаблями й пістолями в руках... І мчали на поляків...