— «Владислав IV, Божою милістю король польський, великий князь литовський, руський, прусський, мазовецький, жмудський, ліфляндський, смоленський, чернігівський, шведський, готський, вандальський спадковий король!» — Ротмістр набрав побільше повітря в легені і знову закричав на увесь майдан: — «Усім взагалі і кожному особисто! Старостам і урядам городським, підстаростам і державцям всіх наших маєтностей на Україні оголошуємо нашу королівську милість. Люб’язні нам вірнопіддані! Свавільні козаки ухилилися від присяги і від належної нам повинності, вони все більше міцніють і проливають шляхетську кров. Вимагаємо, щоб ви повсюди карали смертю цих бунтарів, забирали їхнє майно і суворо приборкували бунти, викорінювали мечами їх всюди, де вони з’являться... Дан у Варшаві 1 грудня 1637 p., царювання нашого в Польщі в п’ятий, у Швеції в шостий рік»[10].

— Люди-и-и! — рвонувшись вперед, закричала Олена. — Не слухайте цих катюг і вішальників! Козаки-павлюківці — то наші славні лицарі! Вони борються із лядськими душогубами за вашу волю!

Як чорні круки, накинулися гусари на Олену, збили з ніг, топтали її, били кольбами, і сніг навколо Олени почервонів. Потім схопили її за коси й потягли майданом.

— Ідіть до козаків, люди! До Павлюка! — кричала Олена. — Вірте, люди, колись здолаємо лютих ворогів!..

На неї знову накинулись, шарпали довго і люто, а потім заткнули їй ганчіркою рота, скрутили руки й погнали до обозу. Олена йшла і залишала за собою кривавий слід. Біля одного з возів стояла бочка з порохом, до неї й підвели Олену.

Ротмістр у шубі поверх кольчуги моргнув жовнірам.

— Ану насипте цій кралі пороху в пазуху! Побачимо, що вона тоді заспіває!..

Жовніри юрмою посунули до бочки з порохом, вибили клепки, регочучи, набирали пригоршні пороху й сипали Олені в пазуху. Двоє гусарів міцно тримали її за зв’язані руки.

— Сипте, сипте, не шкодуйте пороху! — горлав ротмістр. — У нас його вистачить, аби повипалювати хлопкам груди!

Згодом ротмістр вигукнув:

— Досить!.. Дайте вогню!

Йому піднесли палаючу головешку.

Ротмістр, граючись головешкою, підійшов до Олени.

— Замерзла, красуне? — помахував ротмістр головешкою, котра сичала, як змія. — Потерпи, голубко, зараз ми тебе погріємо. Більше не будеш така балакуча. Хіба що на тім світі будеш до непокори Посполитій закликати. Підпалимо тебе й пустимо. Ха-ха! Бігай собі на здоровля! Ото весело буде, як у тебе горітиме пазуха! Ха-ха!

— Підпалюйте, пане ротмістре! — кричали нетерплячі вояки. — Бідненька, вона ще замерзне!..

— Погрійте її, пане ротмістре, погрійте!..