— Не наша баба Яга, а лядська! — уточнила дівчинка.

Зненацька на вулиці пролунав крик, пронизливий, смертельний. І обірвався раптом. Баба Векла виглянула у віконце і відсахнулася. Вулицею мчали чорні потвори на конях і волочили за собою жінку. Промчали і зникли в завулку, а на їхнє місце вирнули нові. З десяток їх завернув до неї в двір... Спішуються.

— Дітки, — сказала стара тихим голосом, — у вікна не дивіться, хутчіше залазьте ось сюди під припічок і сидіть там як миші. Тут вас ні куля, ні вогонь не дістане. Та глядіть мені, анічичирк. Ніби вас і немає. Бо знайдуть вас ляхи — не помилують!

Злякані діти слухняно полізли під припічок і принишкли в пітьмі. Баба Векла перехрестила їх, сама перехрестилась, шепочучи «Отче наш», ступила на поріг і впала, навпіл розрубана шаблею...

Всю ніч Олена не відходила від поранених. Їх наносили ще звечора повну хату, лежали вони покотом на соломі у важкому гарячому забутті. Вона металася від одного до другого, поїла, перев’язувала рани, прикладала зілля, котре нашвидкуруч назбирала по хатах. Це були тяжко поранені в битві під Кумейками козаки й селяни. Їх уже не можна було везти, бо жоден з них не витримав би по грузьких дорогах, а тому їх лишили в одній з хат, в глухому завулку Мошен. Мали слабку надію, що Потоцький, женучись за козаками, обмине Мошни. Військо пішло далі, а Олена добровільно лишилася з пораненими. Перша ніч видалась тяжкою, козаки марили, стогнали, горіли в жару й раз по раз поривалися з криком: «Рубайте!.. Рубайте ляхів!»

— Потерпи, рідненький, потерпи, дорогенький... — благала то одного, то іншого, рвала сорочки на перев’язки, кип’ятила воду, готувала відвари з трав... За клопотами не було коли думати про своє горе. Чуже стояло перед очима. Та це й ліпше, бо Олена вже боялася лишитися наодинці з своїми думами. Та коли схилялася над пораненими, коли перев’язувала їх, чи не в кожному з них вбачала Романа. І їй здавалось, що десь і Роман отак стогне в маренні на соломі й кличе її...

Опівночі вийшла до колодязя по воду. Ніч потріскувала морозом, пустельна, холодна, чужа... Ледве-ледве витягла відро води обледенілим журавлем. Передихнула. Всередині колодязного зрубу понакипали брили льоду, але колодязь парував густою теплою парою. Десь там у його глибині плюскотіла жива вода, і мороз не мав сили туди дістатися і виморозити цілющий напій. Наперекір всьому колодязь парував, в його глибині била й пульсувала нескорена душа. Чи не так і людина, думала Олена. Як би її горе не сковувало кригою, як би не виморожувало з неї живий дух, все одно на денці її душі збережеться крихта тепла і віри. І ніколи холод не виморозить в людських душах прагнення до волі, ніякі невдачі не вб’ють у ній потягу до боротьби... А настане весна, розтопить крижані брили, вирветься воля...