— Чернь ладна живцем згоріти, аніж здатися на нашу милість.

— Саме так, вашмосць! Всі вони схожі на ту божевільну, котра в Мошнах підірвала собою бочку пороху.

— До речі, ротмістра та його жовнірів поховали?

— Поховали, вашмосць! Все, що лишилося від них, згребли до одної ями.

Бррр!.. Обережність і ще раз обережність. Ні на мить не вірити черні. Навіть зв’язану до себе не підпускати. Так буде певніше, коли він хоче живим звідси повернутися.

— Вашмосць! Як бути з ночівлею?

Потоцький насуплено оглянув пустельну засніжену рівнину з якимось обгорілим селом на видноколі й закутався в шубу. Видноколи були аж сині від морозу. Над рівниною кружляло гайвороння, тут і там зграями перебігали сірі звірі. Певно, вовки. Ні деревця, ні кущика. Тільки снігові замети. Ще раз глянув на обрій, де бушувало полум’я: увесь той бік відсвічував кривавим відблиском.

— Не ночувати ж нам серед степу, де й дров катма! Рушайте до Черкас, подивимось, що там.

Але до Черкас і близько не можна було підійти. Місто палало, як велетенський смолоскип, тисячі вогнів зливалися в один, з страшною силою гоготіли, здавалося, що море вогню ось-ось підпалить небо, і світ тоді рухне й сконає в полум’ї. Сильний вітер гнав на рівнину іскри, встеляючи сніг гарячим попелом. Потоцький велів спинитися за кілька верстов від міста. Сидів у кареті, вбравши голову в плечі, не знаючи, що тепер діяти і куди серед ночі податися. На палаюче місто моторошно було дивитися.

«Божевільна чернь! — подумки лютував польний гетьман. — Ліпше вогню віддасть, ніж нам. От і спробуй їх приборкати, вгамувати! Тут пильнуй, аби сам живцем не згорів чи не полетів угору ногами, як той ротмістр!»

Полки похмуро дивилися на палаюче місто, і на їхніх обличчях грали червоні відблиски. Жовніри відверталися, а тільки вітер дужчав, починали задкувати. Густо несло попелом, обгорілими головешками, котрі з сичанням падали в сніг.

Патер Окольський спробував було підняти занепалий дух війська, заявивши, що пожежа — то справа Божого гніву.

— То Господь наш карає свавільну чернь лютим вогнем небесним, — бубонів патер, не забуваючи пильно стежити за головешками. — Господь велів своєму громовержцю спалити хлопські оселі.

— Ліпше б він подумав, де ми будемо ночувати, — буркнув гусарський ротмістр.

— Слово Боже і в степу не дасть замерзнути, — повчально прорік патер. — Звертайтесь подумки до Бога, і у вас потепліє на серці.

— Я б із задоволенням повернув оце до теплої хати! — скривився ротмістр. — Там напевне б ми відігрілися!

Та ось пожежа почала потроху вщухати. Пожерши хати і не знаходячи більше нової поживи, вогонь занепадав, величезні язики над містом зменшувалися, падали. Там, де було місто, виднілося чорне згарище з обгорілими бовдурами.