Так вони перемовлялися, стоячи на віддалі один від одного: Павлюк біля порога, польський посол посеред двору.
— То чого ж пан воєвода прибув до нас? Сніг у дворі товкти?
— Я прибув від єгомосці польного гетьмана! — Адам Кисіль потупцяв на місці, але змушений був підійти до Павлюка. — Прибув з ультиматумом!
— Добродії! — звернувся Павлюк до козаків. — Покажіть, як панові воєводі та його ультиматуму звідси вибратись.
— Але я ще не все сказав! — поспішно мовив воєвода. — Я прибув для переговорів. Єгомосць польний гетьман не бажає більше проливати кров.
— Чию? — поспитав Павлюк.
— Звичайно, шляхетську, бо хлопська єгомосць не бентежить, — з цинічною відвертістю відповів воєвода. — Коли б пан Павлюк був трохи розумніший і вгамував би хлопів, то...
— То ясновельможні пани міцніше б їм всілися на шиях? — додав за нього Павлюк.
— Не будемо шпигати один одного, — досить мило всміхнувся Адам Кисіль. — Чи не ліпше погодитися на мир?
— На яких умовах, пане посол?
— Єгомосць польний гетьман обіцяє зберегти і життя, і волю козакам, якщо вони припинять опір. Але про деталі миру єгомосць чекає пана гетьмана у себе в наметі. Життя і волю вам, пане гетьмане, твердо обіцяно.
— Передай, пане воєводо... — Павлюк якусь мить зважував свої слова. — Я прибуду до нього на переговори.
Павлюк тихенько зачинив за собою двері й навшпиньках підійшов до ліжка.
— Ти... підеш? — тихо озвалася Марина.
— Не спиш? — сів на ліжко Павлюк.
— Я все чула.
— З Різдвом, моя люба! — Павлюк нахилився й поцілував її в теплу шию, де сторожко билася синя жилка. — Надворі така чудова погода! І тихо як у вусі. Наче й немає війни.
— Потоцький тебе чекає? — тривожно запитала Марина і, схопившись, сіла на ліжку, довге чорне волосся її розметалося по білих округлих плечах.
— Яка ти гарна! — прошепотів він, милуючись нею. — Я такий щасливий, що ти в мене є!.. — Він помовчав хвилю. — А до Потоцького я піду. Не турбуйся, моя кохана, все буде добре. Коли польний гетьман прислав послів, то почуває себе непевно. Я мушу з цього скористатися.
— А може, він скористається?