— Оклигав? — майже весело поспитав косоокий. — Але ж і здоровань ти!.. Скільки живу, ще таких бугаїв не зустрічав. Ледве-ледве тебе вкоськали. Сімох моїх кращих козаків голіруч поклав, поки тебе не обамбурили по голові. Та ще троє ніяк до тями не прийдуть. Кулаки ж у тебе!.. Один удар — і череп тріскається... Не доведи Господи з тобою вдруге зустрічатися!..

— Ти хто? — запитав Кизим, притулившись спиною до стіни і переносячи всю свою вагу на здорову ногу.

— Гляш Караїмович! — відказав косоокий. — Може, чув про мене?

— Чув! — сказав Кизим. — Стерво завжди так смердить, що його далеко чути. А ти вже добряче нагидив на Україні. Відомий зрадник.

— Ще б пак! — зареготав Караїмович. — Я радий, що ти мене так високо ціниш. Не хвастаючись, скажу: мастак я заманити жертву в сильце. Що поробиш, кожен хвастає таланом. Ти ось, кажуть, вдатним був ковалем. А я мисливець. Коли яку птаху треба в сітку заманити — Караїмович тут незамінимий.

До хати, дзенькаючи замерзлим обладунком, зайшов гусар.

— Пане ротмістре! — кинувся до нього Караїмович, і голос його враз зробився запобігливим, покірним. — Дозвольте доповісти. Це і є той знаменитий коваль Кизим, котрого єгомосць польний гетьман велів захопити живим!

— Молодець, Іляшку! — гусар ляснув Караїмовича по плечу. — Ти наш вірний підніжок, і ми тебе не забудемо! А ти, хлопе, — повернувся він до Кизима, — стій на ногах, бо доведеться тобі багато посидіти. На палі... ха-ха!..

— Ляхів за собою водиш? — повернувся Кизим до Караїмовича.

— Сам не встигаю, — охоче відповів Караїмович. — Та й що вдієш, коли більшість реєстровців за вами.

Знадвору донеслися постріли. Кизим рвонувся й застиг, прислухаючись. Постріли тріскали поодинці.

— То гусари приводять до послушенства твоїх вояк! — ошкірився Караїмович. — Ти їх так загнав, що без задніх ніг спали. Доводилося декого за ноги витягувати з хат... Щоправда, частина все ж встигла утекти, а решту похапали. Хто супротивився, той закляк у снігу. А з рештою ти ще побачишся... На палях...

— Як же таку гидоту тільки земля наша носить! — з ненавистю мовив Кизим. — Більшого катюги, ніж ти, й серед татар не знайдеш!

Тим часом до хати ввели зв’язаного Кизименка.

— Ось і друга птаха! — вигукнув Караїмович. — У батька вдався, міцний, як чорт. Його обухом по голові стукнули — і нічого. Витримав, чорт! І де вона, така дужа чернь, виростає?

— На рідній землі! — відказав Кизим і до сина повернувся: — Чи так я кажу, сину?

— Так, батьку! — відповів Кизименко. — Та лихо, що свої продають.

Впала сива Кизимова голова на груди.