Кизим саме взявся за ложку й присунув до себе миску з борщем, коли зненацька в сінях пролунав синів крик. Він здивовано глянув на «отамана Куделю» і побачив у його руках пістоль.

— Спокійно, пане отамане! — крізь зуби процідив Куделя. — Козаки твої сплять, а сина твого ми вже прибрали. Не раджу тобі, ковалю, гарячкувати!..

— Що вдієш, коли ми, ковалі, від народження гарячі, — спокійно озвався Кизим і, глянувши у вікно, крикнув: — Оточуйте, хлопці, зрадників!

Куделя мимовільно й собі глянув у вікно. Цього було досить. Кизим хлюпнув йому гарячим борщем межи очі, перекинув стіл і, в темряві вибивши вікно, вивалився разом з рамою в сніг.

— Хапайте його, хапайте! — верещав у хаті Куделя.

Хтось було кинувся на Кизима, та він з такою силою вдарив кулаком, що той і не тіпнувся. Кизим вибіг на вулицю і закричав:

— Козаки-и! Зрада-а!

За ним гналося десятків зо два чорних постатей, і вони, певно, зрозуміли, що їм коваля не здогнати. Переслідувачі попадали в сніг і дали залп, цілячись Кизимові в ноги. Дві кулі вп’ялися втікачеві у праву ногу, й вона повисла, як перебита. Кизим упав, схопився, але праву ногу відчував лише до коліна, а далі йому здалося, що порожньо, немає навіть чим дістати до землі. Він спробував нею стати, але пекучий біль різнув його, наче бритвою. В голові на якусь мить запаморочилось, та він, зціпивши зуби, застрибав на одній нозі... Тут його наздогнали і збили з ніг. Головою він відбив двох нападників і, сидячи посеред вулиці, виставив уперед свої могутні ковальські руки. Першого ж ворога, котрий кинувся на нього, він схопив за ноги і закрутив ним у себе над головою, збиваючи решту з ніг...

— Хапайте його живцем! — верещав Куделя.

— Не кричи, бо ще пуп розв’яжеться, — спокійно мовив Кизим. — Коли ти такий хоробрий, то перший і хапай мене!

Але хтось зважився й кинувся на Кизима ззаду, тоді напали ті, що були попереду, і за мить на вулиці вже качався клубок тіл, котрі хрипіли, гарчали і тусали один одного кулаками. З того клубка виповз Кизим і, тягнучи за собою перебиту ногу, уже дістався до тину й спробував було звестися, як удар в потилицю забив йому памороки... Коваль ураз обм’як і зсунувся в сніг...

Опам’ятався Кизим у хаті.

Якраз доспівували треті півні. Хтось лив йому воду на голову. Кизим ворухнув закривавленими губами... Вода, що стікала з голови на лице, була липка й солона. Голова гула, як дзвін, і розколювалася на шматки, наче по ній хто гупав молотом. Його хотіли підняти, та він, відштовхнувши їх плечима, сам звівся, спираючись на здорову ногу. Жовтий туман перед очима нарешті розвіявся, і Кизим побачив перед собою косі хижі очі, що так і випромінювали задоволення.