— Мало що може трапитись, коли ляхи обложили місто! — запально доводив син, із злістю натираючи снігом своє молоде й міцне тіло так, що воно аж рипіло. — Обтерлись би снігом, втому зігнали — і гайда!..

— Ти хотів, щоб серед ночі коні з ніг попадали? — сердито гудів батько. — А ляхи б і накинулись на нас, як вовки. Зелений ти ще, сину, в цих ділах!

— Я — зелений?! — аж підстрибнув Кизименко.

— Тю, тю на тебе! — замахав Кизим руками. — Ще з кулаками на мене кинешся. І звідки ці Кизими такі гарячі беруться? Слова не можна мовити, так і спалахують вогнем.

Вони стояли один проти одного, високі, широкоплечі, міцні, й сердито натирали один одного снігом.

— Ху!.. Аж на душі полегшало! — задоволено кректав Кизим. — Наче тягар з пліч звалився. Я, бувало, молотом намахаюся, біля горна як напечуся, а вибіжу, снігом витруся — і знову свіжий, як огірок.

— І я такий! — додав син.

Обоє весело зареготали.

— Пане отамане! — прибіг до них козак з дозору. — Там якийсь загін до села йде. Начебто наші козаки.

— А ти звідки знаєш, що вони наші? — запитав Кизим. — На лобі в них понаписувано?

— Та вони гінця наперед вислали. Кажуть, що до Павлюка в Боровицю поспішають. А отамана їхнього Куделею звати.

— Куделя... Куделя, — повторив про себе Кизименко. — Не чув...

— Тепер отамани та загони як гриби після дощу ростуть, — сказав батько. — Всіх не знатимеш.

— Багато їх? — поцікавився Кизименко.

— Та, кажуть, з півста, — відказав козак.

— То чого ж ти стоїш? — вигукнув Кизим. — Біжи та запрошуй козаків на вечерю. Завтра з ними разом в Боровицю підемо!

Козак позіхнув, почухався і, вилізши на коня, потрюхикав вулицею, опустивши голову на груди. Батько з сином зайшли до хати й заходилися одягатися. Господиня — немолода мовчазна жінка, котра за увесь вечір не зронила й слова, — мовчки назбирала на стіл сяку-таку вечерю і почовгала спати в хижку.

— Не хнюп носа, сину! — повчав батько. — Завтра ні світ ні зоря будемо в Боровиці. Отож міцніше тримай молота в руках. Бо сидиш наче сич надутий.

— Зате ти, батьку, як сорока, тріскотиш!

— Що ти сказав? — схопився ображений Кизим. — Ти свого батька, славетного коваля, сорокою обзиваєш? Ось я ж тобі зараз!..