— Все може трапитися. — Павлюк гладив її плече. — Ти тремтиш?

— Бо ти затіваєш гру зі смертю. Це небезпечно. Це надто небезпечно! Ні-ні, я тебе нікуди не відпущу! Краще разом загинемо на валах міста, ніж до ляхів іти. Чує моє серце біду лютую. Ляхи підступні, їм вірити — що з хижим звіром в одній хаті жити. Як не задушить, то розтерзає. В ляхів немає жодного правдивого слова. Вони м’яко стелять, та твердо спати.

— Я знаю, — сказав Павлюк.

— То чому йдеш, коли знаєш?

— Мені, Марино, треба виграти час, — обняв її Павлюк за плечі. — Затіяти переговори, тягнути, відтягувати... Час працює не на ляхів, ось у чім суть. Тим часом повстання набере сили. Аби виграти час, я навіть дечим поступлюся ляхам. Лише б приспати їхню пильність. Повстання тільки починається, і виграти зараз час — все одно, що життя!

— А коли ляхи з тобою...

— Навіть якщо зі мною що станеться, повстання не загине. Інші його очолять. Хоч би й твій батько, славний ватаг Кизим, котрий збирає зараз в Подніпров’ї людей. — І додав твердо: — Що б там не загрожувало мені, але я мушу виграти час!

— Навіть власним життям?

— Навіть власним...

Марина заплакала, Павлюк рвучко притяг її до себе, жадібно цілував її щоки, мокрі від сліз, губи, очі.

— Допоки б’ється моє серце, ти завжди будеш зі мною!

— Гетьмане! — почувся знадвору голос Гордія Чурая. — Коні покульбачені, ляшки вже нас чекають!

— Іду! — крикнув Павлюк і востаннє обняв Марину. — Я такий щасливий, що ти в мене є! Скажи мені щось на прощання.

— Я... Ти іди... — тихо мовила Марина. — Коли треба — йди. За мене не турбуйся. Аби була воля на Вкраїні, а решта... Решта буде. Постривай!.. Ні, йди, якщо треба. А я... народжу тобі сина.

— Господи, який я щасливий! — вигукнув Павлюк. — Та мене жоден ворог не здолає. Ну хай уб’ють мене, а я все одно буду жити. У другому Павлюку. У малому Павлюку, який колись стане великим!

Він уклонився їй і вийшов з хати, і вона чула, як молодо і завзято зарипів сніг під його ногами...

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Дізнавшись, що Потоцький оточив Павлюка в Боровиці, Кизим із своїм загоном спішно подався виручати гетьмана. Два дні і дві ночі, не даючи ні людям, ні коням спочивку, гнав Кизим свій загін і надвечір третього дня вже був у Монастирських Луках. Звідси до Боровиці рукою подати, але змучений загін уже не міг рухатись. Кизим змушений був спинитися на ночівлю. Ледве діставшись теплих хат, козаки попадали покотом і поснули, навіть від вечері відмовившись. З усього загону на ногах трималося лише кілька вартових-дозорців та сам Кизим із сином. Хоча надворі потріскував мороз, батько з сином роздяглися до пояса і, вийшовши надвір, заходилися обтиратися снігом «від утоми». До малинового кольору натирали один одному спини і, як завжди, сперечалися. Кизименко доводив батькові, що не треба було спинятися у Монастирських Луках, а будь-що спішити в Боровицю.