— Не підходь, батьку, бо й я можу духопеликів надавати!

— Своєму батькові?

— А мене батько вчив нікому в броду не стояти і не забувати, що я ковальського роду, якому немає переводу.

— Твоє щастя, що і я ковальського роду! — буркнув батько і сів на лаву. — Побережімо ліпше сили для важливішого діла.

Та ось на вулиці зацокали підкови, і батько з сином вийшли з хати. Біля двору спішилося кілька десятків вершників, простуючи подвір’ям.

— Добривечір, пане отамане! — привітався перший, високий, худий чолов’яга. — Я — отаман Куделя, а то мої хлопці!

— Малувато в тебе хлопців-молодців! — ручкався з ними Кизим (Куделя з болю аж присів і довго потім непомітно розминав свою руку). — Куди ж це товариство зібралося проти ночі?

— Спішимо в Боровицю до Павлюка, — відказав Куделя. — Ходять чутки, що його кріпко ляхи обаранили. Чи й устигнемо?

— Ранок вечора мудріший, — відповів Кизим. — Спиняйтеся на ночівлю, а завтра з світом разом поїдемо. Ми також в Боровицю мчали, та з ніг збилися. Я Кизим, а це мій син Кизименко. Заходьте до хати та будьте гостями.

І повів Куделю з кількома дядьками до хати. Решта чомусь барилася в дворі. Кизименко, йдучи до хати, оглянувся, відчуваючи якийсь неспокій. Здалось, що кілька прибулих козаків повернули за хату. Це насторожило Кизименка, він і собі подався за хату...

— Ей, козаче, кресало маєш? — підійшов до нього один з прибулих. — Посіяв своє в дорозі...

Кизименко уважно глянув на нього, але поліз рукою до кишені. І тої ж миті сильний удар під груди відкинув його назад. Хоча у вічу йому й потемніло, але втримався на ногах, лише присів. І, коли нападник кинувся на нього, рвучко випростався і вдарив його головою у живіт. Той відлетів, брязнувся навзнак об мерзлу землю й затих... Другий стрибнув на спину, Кизименко, пригнувшись, мотнув його, і той, перелетівши через голову, також гуркнувся на землю. Але тут на коваля налетіло двоє, він і їх позбивав, кинувся до хати, збив ще одного, другого схопив в оберемок і з такою силою брязнув ним об стіну, що чути було, як тріснув у того череп... А потім на Кизименка навалилося чоловік п’ять, він і їх розкидав у сніг. Та невідомих було багато, і вони ще більшим гуртом накинулися на коваленка. Кизименко схопив одного за ноги й, розмахуючи ним, як голоблею, валив решту з ніг.

— А-а, диявол!.. — чулися крики. — Здоровий як бик! — Він нас усіх переб’є!

— В тім’я його бийте!..

— Ножем!..

— Потоцький велів їх живими похапати!..

— Та бий його!..

Зціпивши зуби, Кизименко люто відбивався кулаками, ногами, головою, нападники хряпались об землю, і деякі з них більше не підводилися. Збивши останнього з ніг, він метнувся до хати, встиг ускочити в сіни й крикнути: «Зрада, бать-ку-у-у!» — як пекучий удар в тім’я звалив його на долівку...