РОЗДІЛ СЬОМИЙ

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

— У твоїй хатині так гарно пахне чебрецем.

— Я знала, що ти прийдеш, і посипала долівку.

Він сів на лаву й пригорнув дівчину до себе.

— Чекала, чарівниченько?

— Він ще й питає! — крізь радісні сльози посміхнулась Орися. — Мені так затишно і хороше з тобою...

У вікно зазирав місяць.

Він цілував її вологі м’які губи.

— І я з тобою забуваю про все на світі.

— Це правда, що ляхи забагли миру? — Орися благально на нього глянула. — А може б, ти помирився з ними?

— З панотою? — схопився Остряниця. — З катюгами мого народу? З ляхами миритися — що вовку спину показувати. Стрибне!

Орися кинулася до нього, обхопила його за шию.

— Але ж вони самі просять миру!

— Просять, бо відчули себе в пастці. Тому й хочуть виграти час. А коли ми згодимося на мир і розійдемося, вони тоді переловлять нас, як зайців.

Орися стояла опустивши руки.

— Я хотіла як краще... Хіба вже не набридли ці війни... З року в рік пожежі та кров...

— Нікому не хочеться задарма воювати. Але й волі нам ніхто за так не подарує. Мусимо самі її здобувати. — Взяв дівчину, посадив собі на коліна. — Веселіше дивися на світ, Орисю. Ми переможемо! По всій Україні селяни беруться за зброю. Вісті приємні летять, Орисю. Лівобережжя повстало. Під Києвом діє отаман Сокирявий, під Лубнами з’явився Соломка. Скидан уже в Чигирині, Гуня захопив переправи по Дніпру... Ех, Орисю, Голтва — це лише початок!

— Але я за тебе боюся.

— Ти мене зачарувала, і я не загину. Твої чари відженуть від мене лиху костомаху! — Поцілував її, голублячи. — Будь моєю дружиною. Я самітний, Орисю. Дружина давно померла, а син десь у Полтаві козакує... То будь мені подругою, Орисю.