— Ура-а-а! — доноситься звідти.

— Молодець Биховець! — весело каже гетьман. — Так їх, так! Латайте ляшкам ребра! Ей, гармаші! Втріть ляшкам кабаку! Сипніть вогню! Зараз опиняться ляшки між молотом і ковадлом!

Паніка охопила польський табір, коли Биховець зробив перший залп із лісу. Жовніри й справді відчули себе ніби між молотом і ковадлом. Про штурм валу годі було й думати! Поляки хутко втікали за свій вал, але й там не знаходили захисту. Козаки, ховаючись в лісі по той бік польського табору, перебігаючи від дерева до дерева, вели прицільний вогонь. З боку Голтви били козацькі гармати, і жовніри не знали, де подітися. Потоцький спішно відрядив ротмістра за коронною кіннотою, котра стояла в резерві на луках. Паніка в таборі не вщухала. Потоцький боявся, аби вона не привела до краху. Дарма він кричав до хрипоти, що «нас, орлів Корони і круля, тисячі, а хлопів жменька», жовніри його не слухали... Тоді Потоцький велів спішно відгородити возами тил свого табору й вислав загін з велінням розігнати в лісі козаків. Але й це не принесло заспокоєння. Жовніри, наче стадо овець, кидались то в один бік, то в другий...

— Боягузи ви, а не лицарі! — зриваючи голос, волав полковник. — Кого злякалися? Жменьки розгульних лотрів? Вірьовки з них треба сукати, а не кланятись їхнім кулям! Ось прийде коронна кіннота і розжене їх, як шкідливих зайців!..

Та коли йому доповіли, що кіннота не може пробитися на поміч, бо всюди яри та болота, а єдину дорогу козаки завалили лісом і їх неможливо викурити із того завалу, Потоцький відчув себе у пастці... День-два він ще в змозі протриматися, а що його чекає на третій день в обложеному таборі, на четвертий?.. Жовніри не тямлять себе з переляку, а завтра що? Остряниця ще міцніше оточить табір, і тоді вже не вирвешся. А він же так був упевнений у своїй перемозі, що навіть передчасно гінця в Бар відрядив, що з повстанням покінчено. Гадалося, доки гонець дістанеться Бара, він розквитається з Остряницею... і ось його, бойового полковника, козаки на глуз беруть!

— Князю Длотовський! — закричав Потоцький. — Пся крев, де князь Длотовський?

— Я тут, вашмосць, — підбіг блідий, увесь у багнюці князь, зіниці його були розширені. — Кепські справи, вашмосць! Хоч нас і більше втричі, але ми оточені. Сьогодні ще можна вислизнути з пастки, а завтра... Завтра пізно!

— Князь гадає, що я буду втікати від тих голодранців? — побілів від гніву Потоцький. — Вони ще скуштують мого гніву!

— Боюсь, що ми перші скуштуємо їхньої криці!

— Мовчать! — крикнув Потоцький. — Князю Длотовський, негайно вгамуйте жовнірів! Вам я доручаю тил табору!