— Місяць... — тихо прошепотів гетьман і тихо засміявся. — Чуєш, Орисю, в нашу хатину зазирає місяченько. Глянь, який він гарний, наче князь!

Вони лежали пригорнувшись одне до одного.

— Я бачу в твоїх очах красен місяць.

— Орисю, мабуть, сама доля послала тебе на мою дорогу.

— Мовчи... — вона затулила йому рота долонею. — Мовчи... Мені й досі здається, що це сон. Ніколи не мала чоловіків і тому я не вірю, що ти поруч... Мене всі цуралися, проклинали, й ніхто не підійшов до мене з любов’ю. А яка ж я відьма? У мене в серці й крихти зла немає. Навіть до тих жінок, котрі хотіли мене втопити.

— Дурні бувають люди, — мовив Остряниця. — І не розберуть іноді, хто добрий, а хто злий. Не бійся, чарівниченько, я тебе нікому не віддам.

— Ти вранці підеш і ніколи не повернешся, — плечі Орисі здригнулися. — Я так і не знатиму, був ти, чи то мені примарилось місячної ночі...

— Вранці буде бій лютий, — тихо мовив він, — а після бою я прийду до тебе, добра моя чарівниченько!..

Коли місяць зблід, а над Голтвою поповзли вранішні тумани й на всі лади закумкали жаби, Орися проводжала Остряницю.

— Ти повернешся? — шепотіла вона, притулившись до його грудей. — Повернешся, любий мій чоловіченьку... — Злякано глянула на нього. — Можна називати тебе своїм чоловіченьком? Мені так хочеться, щоб у мене був свій чоловік.

— Ми повінчаємося з тобою, серце моє.

— У церкві?

— У церкві. Щоб як у всіх людей було. І потім ти ждатимеш мене з походів. А я думатиму про тебе.

— О ні! Я не пущу тебе! Ти загинеш на війні. Я довго тебе ждала, доки ти прийшов. Я не хочу тебе втрачати.

— Орисю... — Він гладив її довге чорне волосся. — Я повернуся, небезпремінно повернуся до тебе. — Поцілував її. — Прощай!..

І пішов росяним споришем, а вона стояла, простягнувши йому вслід руки, і шепотіла, заклинаючи зорі і ясну днину, тихі води і святу землю, аби він повернувся живим...

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Бій клекотів уже другу годину поспіль...