— Парасочко, коли б не ти... у мене б духу не вистачило свататись до тебе... Я тільки нищечком зітхав за тобою.

Гуп-гуп, гуп...

— Це за нами! — схопилась Параска. — Дай мені пістоль.

Гуп-гуп... Ось на вежі вже з’явилась голова жовніра... Параска вистрілила, голова враз зів’яла і зникла...

— Що ти наробила?! — крикнув Хрущ. — У нас більше немає куль.

Ще одна голова виткнулась, і Параска лихим наскоком стяла її при самих плечах.

— Ось так, воріженьки! — вигукнула. Параска. — Хоч на двох ворогів поменшало на Україні, і то добре...

Гримнув постріл...

— А-а-а... — Параска захиталася. — Яка ж ти пекуча й болюча, чужа куля!.. І в очах вже туман... Де ти, мій любий чоловіченьку?.. Не горюй, пане сотнику... Ми з тобою зараз полетимо... Високо-високо над землею... І ніхто нас не здожене...

Жовніри знову висунули голови.

Тамуючи лютий біль від кулі в грудях, Параска взяла на руки конаючого чоловіка, міцно поцілувала його в холодні, помертвілі губи і, напруживши всю свою могутню силу, зробила кілька кроків і полетіла з вежі, притискуючи до себе чоловіка...

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Востаннє зібрав Остряниця своїх козаків.

Зійшлися всі, лише дозорці чатували табір.

— Всі? — перепитав гетьман і обвів поглядом почорнілі, змучені лиця, вклонився на всі боки.

— Прощавайте, братове! І не осуджуйте, я зробив усе, що міг.

Зняв шапку, поклав її на землю перед собою, витяг з-за пояса булаву, поцілував її і поклав на шапку. І довго-довго так стояв, звісивши посивілу голову...

— Що ти задумав, батьку? — зашуміли козаки.

Остряниця стояв як у воду опущений.