— Пане Козирю, — весело мовив Потоцький, — найближчий сейм у Варшаві неодмінно розгляне ваші претензії. І певний, дасть вам ті вольності, на які ви заслужили.

— Премного вам вдячні, ласкавий пане, — поклонилися старшини. — Ладні служити вашій милості.

— Дозволяю служити, — милостиво кивнув Потоцький, — але так служити, щоб ваша чернь більше не бунтувала проти нас!

— Постараємось, вельможний пане.

— Тоді, панове старшини, йдіть з своїми людьми на всі чотири боки! — сказав їм Потоцький і звівся. — Вільному — воля. Шляхетський меч не січе повинних голів. Обіцяю вам недоторканність. Спокійно повертайтеся в свої маєтки, ніхто вас і пальцем не зачепить. Даю слово шляхтича!

Козир повірив.

Того ж дня в похідній церкві Потоцький слухав обідню в честь вікторії над повстанцями.

— Вашмосць думає відпустити лотрів з миром? — шепнув Потоцькому князь Вишневецький. — Чи не забагато їм честі?

— Я дав їм слово, — відповів польний гетьман. — Але князь Вишневецький цього слова їм не давав!

Старшина Козир з кількома сотнями своїх прибічників не дійшов навіть до Києва. Дорогою, біля села Борщівки, його загін негадано потрапив у пастку, влаштовану гусарами князя Вишневецького.

Все відбулося блискавично.

Гусари вилетіли з засідки так зненацька, що багато повстанців навіть не встигли вихопити шаблі, як були порубані на місці.

Дарма старшина Козир розпачливо кричав:

— Схаменіться, пани, що ви чините?! Єгомосць польний гетьман обіцяв нам недоторканність!..

Нападники не слухали того крику: кололи й рубали козаків, не даючи їм отямитись, і лісова дорога почала підпливати кров’ю... Гусарський кінь збив Козиря з ніг, старшина тицьнувся носом у закривавлену землю й, обхопивши голову руками, завив, качаючись по землі... Він вив, затикаючи пальцями вуха, заплющивши очі, аби не бачити й не чути того, що творилося на лісовій дорозі... Повстанці, які пішли з Козирем, були винищені до ноги. Доколюючи довгими мечами поранених, гусари наткнулися на Козиря, котрий все ще качався...

— Цього лишіть, — розпорядився ротмістр. — Повеземо в дарунок.

Козиря примусили звестися, зв’язали йому руки, накинули аркан на шию і погнали дорогою. Козир боязко йшов, переступаючи через трупи, уникаючи на них дивитися, аби не стрітися з мертвими очима... Тоді ще Козир не знав, що Потоцький відпустив повстанців про людське око... Влаштовані по всіх дорогах засідки винищили повстанців до одного... Рідко кому з них пощастило дістатися свого села.

Зв’язаного Козиря гусари пригнали на аркані в село Борщівку, де лютував князь Вишневецький. Те, що побачив Козир, онімило йому вуста. Село конало у вогні. Вулицями сновигали жовніри з награбованим збіжжям, хапали селян і гнали їх на майдан до церкви, де гусари рубали їх мечами й кололи списами... На майдані вже було повно трупів. Козиря гнали через ті трупи до того місця, де на коні сидів Вишневецький.