— Але ми загинемо! — почувся інший голос. — Облогові гармати змісять нас із землею.

— Товаришочки! Братчики! — волав Козир. — Чого ж ви стоїте? Як той віл, обуха чекаєте? Ми пропали! Рятуйтеся! Гуня веде нас на вірну смерть. Ніхто з нас не вибереться живим... А-а-а...

— Бажаємо іншого гетьмана! — вигукнув сотник Ворожбит. — Не хочемо задарма гинути.

— Воно-то так, — гомоніли козаки. — Але ж Гуня не заради своєї вигоди б’ється з ляхами.

— І лядські гармати стріляють не тільки по нас, а й по ньому.

— Спробуємо вчинити так, аби вони по нас більше не стріляли, — мовив підходячи Гуня. — Хто сміливий, хто не боїться опряги[13] і не хоче ляшкам в ноги кланяться — за мною!

Це була остання спроба Дмитра Гуні.

В ніч на двадцять друге липня гетьман відрядив кількох «в’юнів» у польський табір. Ті спритно заповзли в шанці і схопили там жовніра-дозорця. Ним виявився один з українських селян, насильно забраних у військо Потоцького.

— От спасибі вам, пани козаки, що взяли мене. Давно рихтувався до вас перебігти, бо не лях я, а українець, та духу бракувало. Боявся, що ляшки мені в спину пальнуть. А з вами ладен хоч куди йти.

— Ти нам скажи, як до облогових гармат проникнути?

— О, то є нелегка справа, — почухався жовнір. — На чатах біля редуту найпильніша варта. Без таємного слова й близько не пустять.

— Таємне слово? — перепитали «в’юни». — А яке воно? Ти знаєш?

— Знаю. «Вісла» те слово.

— Тоді гайда до гетьмана!

«В’юни» хутко повернулися в табір.

— Пане гетьмане! Ось жовніра привели. З наших він. Каже, що таємне слово біля редуту — «Вісла».

За валом біля гетьмана уже лежав загін, готовий до нападу.

— «Вісла»? — перепитав Гуня. — Ну що ж... Хай буде «Вісла». Вперед!

...Козаки з двох боків почали підповзати до редуту, біля якого маячіла варта. Потім залягли, а десяток козаків піднялися на повний зріст.

— Стій! Хто? — миттю закричали дозорці.