— Я його тобі в зад запхну.

— Звичайно, бо у твій навряд чи влізе.

Машина їде вулицями, Керстін зосереджено мовчить.

— Ось тут можемо спинитися.

Це парк. Тут колись були гойдалки, продавали морозиво, було завжди повно дітлахів, а вночі ліхтарі освітлювали затишні алеї, прикрашені гіпсовими бюстами письменників і поетів. Колись ми з Наташкою отут, під погруддям Пушкіна, намагалися викликати його дух. Років по дванадцять мали тоді. Викликали-викликали та й плюнули. А тепер я думаю: може, щось неправильно робили? Хтозна.

— Куди тепер?

— Помовч. Я маю подумати. — Керстін роздратовано стріпує волоссям. — Треба б десь хоч руки помити, бо після того типа може причепитися що завгодно.

— Еге. Наприклад, проказа.

— Так, чорт забирай, як я про це не подумала?!

— Я пожартувала!

— Я розумію, але теоретично така можливість не виключена.

— А практично — дорівнює нулеві. Ось у пляшці є якась вода.

— Вони пили її просто з пляшки. У роті в них могли бути хвороби, тож тепер це не вода, а біологічна зброя.

— То пошлімо її до Китаю.

— Тобі все смішки! А чи знаєш ти…

— Керстін, я лікар, ти не забула? Я все це знаю, як і те, що ти зараз ламаєш комедію. Давай, колися, бойова подруго. Є якийсь план, я у вас — просто фланговий пішак, то в чому полягає задум?

— Не розумію.

— Не бреши мені. Керстін, якщо ти мене змусиш, я тебе вб’ю. Я не хочу цього, але ти не лишаєш мені вибору. Кажи негайно, де мої хлопці й Наташка? Навіщо ти влаштувала цю комедію з приїздом в Україну? Тут немає ніякого Курта, ти це добре знаєш. Може, хтось і пов'язаний з ним, та його самого тут немає.

— Тепер є.

— Що ти маєш на увазі?