— Я. Дуже. Радий. Бути. Тут, — тремтячим, монотонним голосом почав Бред. Вигляд у нього, щоправда, був такий, що деінде він був би щасливіший — навіть коли б на Південному полюсі звертався до пінгвінів. — Е-е… — він замовк, подивився в папірець, а тоді лице його проясніло. — Електроенергія! — вигукнув він голосом людини, яка зробила велике відкриття. — Електрику майже ввімкнули. От.

Він ще пошурхотів папірцями і продовжив.

— Ми вчора запустили два генератори, і, як вам відомо, один з них перевантажився і гавкнувся. Так би мовити. Тобто він переважив… перевантажився, одне слово. Ну… ви розумієте, про що я.

У залі почулося хихотіння, від чого Бред, здається, став почуватися більш невимушено.

— Це сталося тому, що коли почалася епідемія, люди багато що полишали ввімкненим, а решту генераторів, які б могли взяти на себе надмір навантаження, ми ще не вмикали. Ми можемо усунути ризик перевантаження, якщо повмикаємо решту генераторів, — три-чотири його витримають, — але це не усуне ризику пожежі. То нам треба повимикати все, що можемо. Електроплити, ковдри з підігрівом, усяке таке. Власне, я думав про щось таке: найшвидше це зробити так — зайти в кожен будинок, де ніхто не живе, і просто викрутити пробки чи смикнути головний вимикач. Розумієте? І зараз, коли ми вже готові все вмикати, гадаю, слід ужити елементарних протипожежних заходів. Я дозволив собі навідатися на пожежню в східному Боулдері і…

Вогонь затишно потріскував. «Усе буде добре, — думала Френ. — Гарольд і Надін зникли без попередження, і це, мабуть, найкраще. Це розв’язує проблему, і Стю тепер у безпеці. Бідолашний Гарольде, мені тебе було шкода, а врешті я відчуваю вже більше страху, ніж співчуття. Співчуття теж лишається, і я боюся за тебе, але рада, що твій будинок стоїть порожній, а вас із Надін там нема. Рада, що ви дали нам спокій».

——

Гарольд сидів на обписаному графіті столику для пікніка, мов картинка з якогось божевільного посібника із дзену. Сидів, схрестивши ноги. Очі в нього були спрямовані вдалину, споглядально-відсутні. Він пішов у це холодне, чуже місце, куди Надін не могла піти, боялась. У його руках була одна з двох рацій — друга лишилася в тій самій коробці з-під взуття. Гори розкинулися карколомними урвищами й видолинками, зарослими ялинами. У кількох милях на схід — може, десятьох, може, сорока[126] — земля вирівнювалась у прерії Середнього Заходу і розгорталася за туманно-синій обрій. Ту частину світу вже оповила ніч. Там сонце щойно сховалося за гори, лишивши позолоту, що поступово сходитиме, обсипатиметься.