— Вікторе! — сказав крем’язень. — Я зараз постараюся їх трохи відчинити, а ти уважно подивися в отвір. Засвітіть усі ліхтарики!

Усі, засвітивши ліхтарики, стали позад Урсу. Крем’язень напружився і почав штовхати двері. Отвір помалу збільшувався. Черешняки побачили пастку. За порогом не було долівки…

— Урсу, ти можеш потримати двері відчиненими кілька секунд? — спитав Віктор.

— Навіть довше! — відповів крем’язень, докладаючи всіх зусиль.

Віктор не вагався. Не обізвавшись і словом, він притьмом стрибнув у той отвір. Опинився там швидше, ніж його друзі встигли здивуватися. Біля зовнішньої ручки воріт знайшов ще одну ручку, в стіні. Швидко захопив ручку воріт мотузкою, просилив її через другу і почав тягнути. Коли двері притулилися до стіни, зав’язав вузол. Дорога була вільна. Урсу ледь передихнув після напруги і підійшов до Віктора, присвічуючи ліхтариком униз.

Яма була не дуже глибокою. Всього лише метрів п’ять-шість. Але на дні стирчали всякі гостряки — каміння і зброя. Хоч дещо з того заіржавіло та притупилося, все одно воно могло легко прохромити будь-яке тіло, що потрапило б туди.

— Бр-р! — здригнулася Марія. — Але ж і жорстокі були мешканці замку! Вони не залишили жодного шансу на порятунок. А як ми перейдемо?

Тік не чекав запрошень. Він, наче кішка, перестрибнув на другий бік. Цомбі одразу за ним. Перейшов і Урсу на той бік, щоб підстрахувати чийсь невдалий стрибок. Стрибнула Лучія, потім Марія… Залишився Дан, який ніколи в житті не стрибав на віддаль далі одного метра і якого не стільки списи на дні ями, скільки інші списи, що шпигали в м’язи та суглоби ніг, робили нерішучим.

— Нема іншої ради! — плутано жартував він. — Ми мусимо розлучитися. Тут не можна спорудити містка…

— Нема нічого простішого! — відповів Урсу. — Вікторе, кинь йому мотузку.

Ніхто не здогадувався, що задумав Урсу. Крем’язень уперся ногами у найвужчому місці, потім перекинув тіло через яму, схопившись руками за протилежний край виступу. Тіло спружинилося на руках і ногах, аж поки зайняло горизонтальне положення. Місток готовий!

— Іди швидше! — гаркнув Віктор на Дана, що дивився недовірливо на всю сцену. Хворий отямився, швидко поставив ногу на потилицю Урсу і, тримаючись руками за мотузку, перейшов на протилежний бік. Там він м’яко опустився Вікторові на руки.

— Аби ти не крикнув, то я ніколи в житті не взяв би участі в подібному вбивстві. Ти чудовисько! І ти, і він!

Урсу стояв біля них, і хоч обличчя його не було видно, усі зрозуміли, що він веселий:

— Але ж ти легкий, наче пір’їна. Я тебе навіть не відчув. Коли ж це ти так охляв?