Черешняки опинились у велетенському відкритому амфітеатрі з круглими, опорядженими мармуром стінами. Долівка амфітеатру викладена гранітними плитами, посередині її розрізувала вузька доріжка з білого мармуру. Біла блискуча доріжка зв’язувала трикутні кам’яні ворота з протилежними ворітьми, що стояли, мов аркада із сліпучої криги, мов виклик природі. Вхід до замку! Загострені шпилі скель не дозволяли роздивитися замкові вежі. Але в душах переможців не лишилося місця для сумнівів і страхів. Вони були певні, що перебувають у старовинному князівському дворі, де переховувалися в жорстокі часи набігів князівська родина і скарби країни.

Попід круглою стіною виднілися то тут, то там кам’яні кубики, що правили колись мешканцям замку за крісла й лави. Два отвори від недіючих водограїв продірявили кам’яну підлогу обабіч мармурової доріжки. Біля одного із них навіки уклякла красива старовинна амфора, ціла-цілісінька, покрита білим розписом по чорному лакові.

Черешняки здивовано нишпорили по великому відкритому амфітеатрові. Відблиски мармуру сліпили очі. Хлопці й дівчата дивилися на все це з трепетом, затамувавши подих. Віктор порушив мовчанку:

— Замок порожній! Ніхто тут не ходив!

І справді, на пилюці, що габою вкривала граніт і мармур, не видно було слідів.

— А сліди, — сказала Лучія, — все-таки є. Тут хтось ходив…

Погляд її помітив якісь дивні знаки на гранітній долівці. Хтось ніби провів у пилюці тоненьку кривулясту лінію до водограю, що був праворуч від доріжки. Лучія зацікавлено простежила за тією лінією до краю басейну.

— Не розумію, що б це могло бути? Може…

Але вона не договорила. Відчула, як щось ворушиться біля ноги, а коли подивилася… Страх спаралізував її. Останнє, що вона запам’ятала, — готова до стрибка змія. Сиза стрічка з трикутною головою, з припухлістю на голові. Дівчина не відчула укусу змії, м’яко впала на гранітні плити.

Тієї ж миті стрибнув і Цомбі. Він помітив змію і знищив її ще в повітрі. Та, на лихо, вже після того, як тонесенькі, наче голки, зуби встигли випустити отруту в Лучіїну литку. Цомбі скинув голову гадюки десь у басейн, а потім затягнув туди ж і синю стьожку, що звивалася в конвульсіях, наче хотіла знайти свою голову. Вона вже не принесе зла нікому.

Усе відбулося за кілька секунд. Коли Урсу кинувся до басейну, Лучія м’яко впала на гранітні плити. Хлопець узяв її на руки й відніс до кам’яної лави. Віктор став поруч нього, блідий, аж прозорий:

— Рогата гадюка, Урсу!

Але крем’язень навіть не чув жахливих слів. Коли він побачив Цомбі, що тягнув голову змії, його ніби чорний грім уразив. І, як щоразу бувало в нього у хвилини найбільшої скрути, він весь зосередився на одному. Час вимагав не гаяти навіть десятих і сотих часток секунди.