Усі троє зупинилися під зубчастою стіною. Чоловік із шрамом говорив щось «борсукові». Рука його показувала на східці, що вели нагору, потім із силою рубнула повітря. «Борсук» кивнув головою, навіть відповів щось. Одразу ж поруч із ним став і худорлявий.

— Тс-с! Філіппе, мовчи! — прошепотіла дівчина в білому. — Дивись крадькома. Зараз має відбутися щось серйозне…

«Борсук» почав лізти на стіну. Було зразу видно, що він не звичний до такого заняття. Підйом для нього виявився справжньою мукою. Полонянка стала глядачем на виставі комічної акробатики і ледве стримувала сміх. Руки, ноги й тулуб його не узгоджувалися в рухах, і то була кумедна, гротескна, ба навіть небезпечна сцена, бо вже біля самісіньких зубців «борсук» спіткнувся і завис на одній руці.

Діставшись нагору, він передовсім ліг горілиць і почав глибоко дихати, ніби запасався повітрям. Намагався відновити сили й прогнати страх.

Нарешті став на коліна, перехрестився й почав просуватися на чотирьох до краю стіни. Діставшись до одного з відгалужень, махнув рукою тим, що внизу, і сів за кам’яною пірамідою — явно з наміром поспостерігати за чимось.

Чоловік із шрамом сказав йому щось і пішов разом з худорлявим до потоку на протилежному кінці двору.

Чоловік із шрамом пильно оглянув стіну за потічком, перекинувся кількома словами з сухорлявим і зненацька втупився поглядом у потайні двері, з-за яких стежила дівчина в білому.

Полонянка здригнулася. їй здалося, ніби їхні погляди схрестилися. Дівчина безшумно зачинила двері й повернулася до ліжка.

— Тс! Прикинемося, ніби ми нічого не знаємо, Філіппе. Невже він помітив?

Поволі спливали хвилини. Двері не відчинялися. Після тривалого чекання дівчина злізла з ліжка й підійшла навшпиньки до потайних дверей. Притулила вухо, але не почула знадвору нічого. Почекала ще кілька хвилин, потім підняла руки до дверей. Схопила пальцями за край і легенько потягнула. Двері не рухалися. Вона потягнула дужче. Не піддаються… Смикнула з усієї сили — двері залишилися непорушними.

— Вони замкнули нас! — закричала дівчина в білому.

Вона метнулася до металевих дверей посеред мармурової стіни. Як завжди, цього разу двері теж були замкнені. На кілька хвилин дівчина ніби закам’яніла. Потім почала ходити. Ніби звільна, байдуже. А по щоках текли великі сльози…

7

7

Черешняки йшли вперед темним тунелем. Ніяких воріт більше не траплялося по дорозі. В одному місці тунель піднімався на кілька сходин. Віктор перерахував їх. Сім. А ці сходи, часом, не своєрідні ворота? Мабуть, так. Він обстукав альпіністською палицею першу сходинку. Звук важкий, глухий. Друга — те ж саме. Третя — такий самий звук. Четверта вже дзвеніла інакше. Так само і п’ята. І шоста. Остання знову задзвеніла важко, глибоко. Різниця в звуках, очевидно, не випадкова.