— Нова пастка? — спитав Тік.

Замість відповіді Віктор ударив каблуком у четверту сходинку. Відчув, що нога провалюється в порожнечу, а порожнеча утворилася на місці трьох сходин, які зрадливо звучали при обстукуванні.

Яма, що розверзлася, була глибока. Справжня прірва! Як і інші пастки, ця теж — остаточне засудження до смерті!

— Бр-р! Яка жорстокість! — здригнувся Віктор. — Замок настільки добре захищений, що йому не потрібна охорона. Навіть коли б якийсь воїн або подорожній і потрапив у цей вхід і хотів розкрити таємницю, то тут і залишив би свої кості. Хай би він навіть уник першої пастки, все одно, мабуть, набрався б такого страху, що не знав би, як вийти звідси. Йому вже було б не до таємниць.

— Яма не дуже широка, — сказав Урсу. — Через неї можна легко перестрибнути.

Проте крем’язень зупинився над отвором, щоб допомогти дівчатам і Данові та й взагалі всіх підтримувати.

Підземний хід був прямий. Нарешті десь у глибині завиднілася малесенька голуба пляма. Черешняки прискорили ходу, впевнені в безпомильних вказівках логофета Крістаке Зогряну. Голуба пляма наближалася. Це кінець тунелю. Урсу поспішив випередити Віктора. Бо він завжди звик перший робити розвідку. І то щастя, що поспішив. Удар, замість голови чи шиї, дістався рюкзакові. Хлопець здивовано оглянувся й побачив, що на нього впав велетенський, поїдений іржею меч. Через кількасот років лезо його, може, й нездатне було рубати. Але колись, падаючи, меч міг би розчерепити голову.

Халепа Урсу з її чудернацькою розв’язкою звеселила черешняків.

— Як же ми не здогадалися, що вихід — теж ворота! — сказав Віктор напіввесело, напівсерйозно. — А це ж так просто… Яка може бути довжина тунелю?

— Одинадцять тисяч триста сорок дев’ять! — видихнула Лучія.

Усі здивовано витріщили на неї очі. Всерйоз її сприйняв тільки Урсу.

— Не може бути. Тут не більше восьми кілометрів…

— Одинадцять тисяч триста сорок дев’ять кроків! — відповіла Лучія.

— Ти збожеволіла? — дорікнула Марія. — Невже ти рахувала?

— А що ж було робити? Мені вже так набридло ваше базікання, що я вирішила за краще зайнятися корисною справою. І почала рахувати кроки. А в балачки не встрявала. Одинадцять тисяч триста сорок дев’ять кроків на сімдесят сантиметрів… Скільки буде, Урсу?

— Сім тисяч дев’ятсот і десь п’ятдесят метрів… Але одну хвилинку… Точно: сім тисяч дев’ятсот сорок чотири метри. Майже вісім кілометрів.

— Ух! Санта Лучія! — не втримався від похвали Дан. — Ти нічого не навчилася за всі наші походи. Навіщо тобі рахувати, якщо поруч є Урсу? Коли ти вже вилікуєшся?