— Тоді, як переходив, — у тон йому відповів Дан.

І справді, для Урсу цей живий місток був дрібницею. Віктор розв’язав мотузку, і двері зачинилися.

— Ходімо!

Тунель здавався безконечним. Ніде в суцільній темряві ні смужечки світла. Ніякого натяку на близький кінець дороги. Потік повітря такий же пронизливий і холодний. Черешняки спокійно долали його. Бо йшли вони не по воді, а по твердій кам’янистій дорозі до білого мармурового замку, що, мов магнітом, притягав їх до себе.

Подекуди від тунелю відходили рукави. Віктор обережно пройшов уперед по одному з них і опинився на краю якоїсь прірви. «Дорога спускається, піднімається також, потім прямо веде», — написав мудрий логофет у старовинному документі. Не варто було звертати з прямої дороги. Він повернувся, і лицарі світла пішли далі. Ще одні ворота, схожі на перші, з’явилися попереду. Яка небезпека чатує тут? Аби їх не попередив співчутливий логофет…

Віктор ледве встиг торкнутися ногою дверей, як у підземному коридорі звалилася лавина каміння. Коли все затихло, Віктор знову прочинив двері. За самісіньким порогом була яма, майже засипана камінням. Така сама пастка, як і біля перших дверей. Для того, хто потрапив би в неї, яма стала б могилою.

Обстеживши перешкоду, юнаки розкрили й механізм, який викликав обвал. Каміння лежало у виямці над дверима. Один із каменів упирався на металеву платформу, двері, відчиняючись, повертали й платформу, тоді основний камінь котився вниз і тягнув за собою решту каміння. Обвал!

— Ця пастка — документ із печаткою! — сказав Віктор. — Ніхто тут не ходив дуже давно. Навіть той, хто знав таємниці замку. Біля перших воріт пастки можна уникнути, так само як і падіння каменя, але тут кожен мусив би відчиняти двері, і тоді неодмінно звалилось би каміння.

— У якому ж столітті пройшов тут останній мешканець замку? — замріялася Марія. — І як він був одягнутий?

— Щоб це знати, — стрепенувся Дан, — ми повинні спершу дістатися до замку!

І черешняки знову рушили темним ходом, якому, здавалося, не буде кінця-краю.

6

6

Дівчина в білому стежила через прочинені двері своєї кімнати за тим, що відбувалося у внутрішньому дворі замку. Троє чоловіків неспокійно ходили з одного кутка двору в інший. Чоловік із шрамом курив цигарку за цигаркою. Говорив тільки він. Жестикулював і стискував кулаки, ніби виливав на когось свою лють. Коли він проходив повз її двері, дівчині в білому вдалося почути кілька слів.

— …будь що буде!.. Саме зараз, коли ми маємо в тому велику потребу… коли можна було б відкрити напевно…

Більше вона не почула. Хода віддалилася. Дівчина знову причаїлася. Чоловік із шрамом жестикулював. Інші двоє не зронили й слова. Його слухали і тільки іноді згідливо кивали головами.