— Тобі не здається, що він якось перемінився? — спитав худорлявий.

— Справді! Душа ніби знову стала на місці.

— О-ох! Може, тепер перепочинемо й ми трохи. Скажу тобі відверто: я вже ситий.

— Може, й перепочинемо… Тільки б не нагодилася ще яка притичина…

— Ти говорив із чабаном? Великої шкоди наробив він нам. Усе вдалося відвернути лише в останню мить…

— Шеф сказав, що патруль не повернеться, — повідомив новину той, що з борсуковими очима. — А коли навіть повернеться, то нас уже тут не застане. Шеф не на жарт стурбований. Особливо дівчиною…

— Так я тобі й повірив, — відповів худорлявий. — Дівчина — найсерйозніший привід у всій цій історії… Може, з нею щось сталося?

— З його тону ніколи не можна бути певним.

— Звечора він довго був біля неї, — продовжував худорлявий. — Мені навіть здається, що заходив до її кімнати, коли вона спала…

— Що ти верзеш? Ти забув, що він виробляв, коли сталася ота історія з монетою?.. Слава богу, мені тоді пощастило…

— А ти вважаєш, він цього не зрозумів? У мене інше враження. Він тільки прикинувся…

— Якщо він це розкусить, то будуть мені непереливки…

— Зараз він прийде! — здригнувся худорлявий. — Вставаймо!

Вони обидва майже водночас стрибнули на підлогу, поспіхом одяглися, схопили рушники й подалися до потічка. Коли повернулися, чоловік із шрамом був уже в кімнаті. Обидва з першого погляду помітили, що він посвітлів на виду, трохи пом’якшала його вічна похмурість.

— Чабан пішов? — спитав чоловік із борсуковими очима. — Він ніби ночував тут…

— Пішов недавно. Я вишпетив його трохи, бо він того заслужив.

— Мабуть, після всього тепер у нього не буде більше охоти базікати, — засміявся худорлявий.

— Так! — відповів чоловік із шрамом. — Він поклявся мені, приклавши руку до серця, що більше такого не повториться. І я вірю йому.

— А патруль? — поцікавився «борсук».

— Заспокоївся. Тепер і в нас буде спокійно. Жаль, що ми не скористалися ним. Ви думали про це?