Марія подивилася на Віктора, але не прочитала на його обличчі нічого. Він тільки якось дивно кусав собі губи.

З

З

Урсу й Тік пройшли всі внутрішні двори, після кожного порога скрегочучи зубами з досади. Скрізь тільки холодні стіни, природні скелі без заглибин і котловин, височезні, наче гори, стіни, яких навіть обстукувати не варто було. Обидва стомлено сіли на кам’яну лаву в кімнаті гвардії і задумались. Урсу помітив якусь переміну в поведінці Тіка, але не міг збагнути її причини. Поки що не міг. Малий явно був не такий, як завжди. Його жвавість і пустотливість, постійний блиск живого срібла в очах, спритність рухів — усе зникло, перетворилося на неспокій і гризоту. Малому було добре лише поруч із Урсу, чи, може, просто разом з ним він почувався спокійніше. Адже Урсу такий добрий до нього. Урсу ладен важити життям, аби викликати усмішку на чиємусь обличчі. І Тік міг сказати своєму старшому другові все, що лежало на душі. Але щось його утримувало. Тому спитав, ніби ненароком:

— Урсу, ти бачив дівчину в білому? Вона сиділа поперед мене на матчі. І тоді, вночі, перед хатою…

— Пригадую… — відповів юнак, аби лиш підтримати розмову. — Так… І мені вона здалася вродливою…

— Дуже вродлива, Урсу… — зітхнув Тік. — І не знаю, який мене біс сіпнув весь час їй дошкуляти. Навіщо я її засмучував? Тобі не здається, що вона втекла через мене?.. Принаймні так здається іноді мені… Але, замість відчувати прикрість, мені щоразу стає приємно…

— Чому, Тіку?

— Якщо вона втекла через мене… знаєш… я теж утік би через неї… Коли я думаю, що побачу її, Урсу…

В Урсу стислося серце. Ось де та причина! Він узяв малого й ніжно пригорнув до грудей. Тік вирвався з обіймів, заплющив очі й задумався… Тоді спитав:

— Урсу, ти не думаєш, що через ту заглибину в стіні можна щось побачити?

Урсу згадав, що в одному з внутрішніх дворів є високий і гладенький мур, а на його вершині, мов бійниці, кілька отворів. Підніматися по тому мурові — справжнісіньке божевілля. Але малий стільки надії вклав у своє запитання!

— Спробуємо, Тіку, може, з допомогою мотузки мені вдасться піднятися туди.

— Ні, ні! Піднімуся я!

Голос Урсу раптом став злий:

— Тіку, тут не до жартів. Принеси мотузку!

Малий мовчки скорився і пішов шукати мотузку. Урсу пройшов у внутрішній двір і розлючено зупинився перед муром із бійницями. Мур був заввишки метрів п’ятнадцять, такий рівний, ніби його вирубали одним помахом бартки. Посеред муру стримів кам’яний зубець, а трохи вище — кілька маленьких тріщин. Спуститися у двір згори, від бійниць, здавалось Урсу легкою справою. Але як піднятися — оце проблема!