— Тому, що все дуже симетричне і дуже велике! — відказав Віктор. — Якби вона була одна-однісінька, ми б кинулись до неї, а так, коли вони є в кожній кімнаті… Якби не Марія з ідеєю доцільності, то й не знаю, коли б ми додумалися до цього. Давайте драбину!

Але Урсу вже йшов з драбиною. Він зіпер її на колону, виліз і почав обстукувати. Звук глибокий, глибокий… Так… так… так… тік… тік… тік…

— Отут ніби трохи відрізняється, — сказав Урсу. — Чуєте?

Тік… так… тік… так… Одна з мармурових плит звуком трохи відрізнялася від інших. Урсу обмацав її з усіх боків, заклав пальці в щілину й потягнув. Плита не зворухнулася. Він потягнув щосили. Нічогісінько. Тоді надумав покрутити її. Мармурова плита обернулася навколо невидимої осі й відкрила отвір, через який легко могла пройти людина.

— Постав її на місце, Урсу! — звелів Віктор. — Зараз ми застосуємо закон симетрії.

— Ти вважаєш, що таке саме сполучення є і в інших колонах? — спитав Дан.

— Коли застосувати закони дивацтва, то так! — відповів Віктор. — Дивно саме те, що ми знайшли сполучення в першій колоні, яку обстежили. Давайте подивимося в інших кімнатах.

У сусідній кімнаті — збройовій палаті — черешняки відкрили другий хід. Зате в інших двох кімнатах, хоч як вони старались, у колонах не ворухнулася жодна мармурова плита.

Так воно і є, — підсумував Віктор. — У замку два шляхи сполучення. І, здається, ми відкрили їх обидва, правда?

— Іншими словами, — продовжила Марія Вікторову думку, — ми стали господарями замку!

Тік потягнув убік Урсу. Решта всі пішли до кімнат з розкритими таємницями. Малий прошепотів на вухо крем’язневі:

— Урсу… я тебе дуже прошу… пусти мене в колону… скажи… що в тебе… ти забив ногу… коліно…

Більше йому нічого не вдалося сказати, бо повернувся Віктор.

— Урсу! Ходімо вдвох на розвідку! Не втрачаймо жодної хвилини!

Крем’язень з відчаєм роздивлявся коліна. Наче примірявся, як їх розтерти. Відповів, не підводячи очей:

— Не знаю, що й діяти… В мене ніби задерев’яніла нога… Ще коли спускався зі стіни…

Але Віктор не встиг нічого розпитати. Пустун ласочкою стрибнув до нього. Очі його палали, хоч говорив він приголомшливо байдуже:

— Не треба, Вікторе, щоб про це знала Лучія. Скажи, ніби ти передумав, скажи, що замість Урсу піду я. Я менший, мені легше пройти в підземному коридорі, ти переконай її, що все буде гаразд…

— Урсу, Урсу! — спантеличено сказав Віктор.

Але ніхто не намагався з’ясувати, що думав Віктор, повторюючи ім’я крем’язня. Усі черешняки зібралися в білій кімнаті з колоною посередині, а малого наче огорнув туман, тому й голос, який повідомив, що на першу розвідку піде Тік, долинув до нього ніби віддалеки.