І раптом пролунав злий голос, від якого заклало в вухах. Той голос протестував. Це була Лучія, і, на жаль, не сама вона. Підскочив і Дан, підбігла й ота нестерпна та люта, що говорить, ніби любить його.

— Хай іде Урсу, — сказала Марія. — Я не дозволяю Тікові!

Пустун збентежився і вдав із себе дуже ображеного. Коротким жестом він підкликав Цомбі, а тоді кинув розлючено:

— Коли я не годжуся для розвідки, то хоч доведу, що зумію дістатися додому без вашої допомоги. Ходімо, Цомбі! А ти, недолуга, ще побачиш…

— Почекай! — зупинила його Лучія. — Ти ніби дитина. Хіба сам не розумієш?..

— Чекай ти! — нахмурився Тік. — Ти ніби нянька. А сама чому не розумієш? І чому не уявиш собі, що я хочу справді піти звідси. Бо хочу довести, що ти помиляєшся. Так само, як і з розвідкою…

— Навіть не думай і не гадай! — закричала Марія. — Обізвав мене недолугою… Піднімешся в колону останній…

Тік почав підлабузнюватися до Марії:

— Ну, слово честі, Маріє… Скільки разів я називав тебе ідіоткою, але злість у тебе минала. А недолуга — це ж лагідніше, ніж ідіотка… Я на Дана весь час так кажу.

— А я теж проти! — кинув Дан.

Черешняки стояли в порожній кімнаті. Тік з болем подивився на мармурові стіни, на колону, протягло зітхнув…

— Коли ви всі проти… то нічого не вдієш. Хоч би одним оком побачити той вхід!

Жалібно скривившись, він піднявся по драбині й заглянув в отвір. Раптом голос його перемінився. Обличчя теж:

— Тс-с! Он же книжка! Як ви її не побачили?

Усі з’юрмилися довкола колони. Тремтіли від напруження. Урсу допоміг Тікові залізти всередину. Пустун зник у колоні. Голова, що виглянула з отвору за кілька секунд, була вже чиясь інша, якогось молодого білявого звитяжця з кирпатим носом і живим сріблом в очах.

— Книжка чудесна, — сказав він. — Хочете знати, що в ній написано? Коли Тік захоче щось зробити, то зробить неодмінно. Все! Кінець! Так і написано. Чуєш, недолуга? Ніби ти мене не знаєш! То твоє щастя, що я тримаюся біля тебе…

— Перед доконаним фактом, — знизав плечима Віктор, — нам нічого іншого не лишається, як вважати, що ми саме цього й хотіли. Урсу, підтримуватимеш зв’язок з Тіком, а Лучія зі мною. Тіку, підемо разом за сигналом Марії.

Невдовзі Марія подала сигнал. Два черешняки рушили водночас підземними дорогами, які мали привести до замку дівчини в білому. Обидва думали, що ті дороги будуть важкими, покрученими, з перешкодами й несподіванками. Але сполучення виявилися щонайпростішими. Коли хлопці опинилися нижче рівня підлоги, перед кожним відкрився рівний тунель. Тільки тоді, коли обидва підійшли до другого замку, то піднялися на кілька метрів усередині таких самих колон. Творці потайних шляхів сполучення потурбувалися про одне: перекрити вхід до тієї частини замку, де була збройова кімната й де мешкала князівська родина. Тому двері в колонах другого замку мали пристосування всередині: воно автоматично зачиняло їх після того, як таємний посланець залишав вхід. Крізь них можна тільки вийти, а ввійти, лише тоді, коли якийсь домашній сторож, залишений усередині колони, відчинить двері на умовний сигнал. Отже, для князівської родини на випадок небезпеки було два виходи. Але сюдою ніхто не міг проникнути у великий хрест.