Голова прибулого зникла на якусь мить, потім з’явилася знову.

— Добре, що вчасно роздивився, — сказав він пошепки. — Я не можу спуститися. Двері зачиняються автоматично. Ти зможеш піднятися по мотузці?

— Хто ти? — теж пошепки спитала дівчина в білому. — Віктор?

— Віктор.

— Віктор?! То ви прийшли всі? І дівчата теж?

— Всі! Я кидаю тобі мотузку. Тримайся! Я тебе витягну!

Дівчина якусь мить вагалася. Хоч вона й чекала черешняків, раптова поява Віктора спантеличила її. І хоч їй треба було ще щось зробити, вона вчепилася в мотузку, наче кішка. Почула, як хтось відчиняє двері.

Віктор схопив її за руки і втягнув в отвір, смикнув за собою й мотузку, за яку не встиг учепитися Філіппе, потім тихенько штовхнув мармурову плиту, і вона зачинилася саме в ту мить, коли через поріг спорожнілого приміщення переступив чоловік із борсуковими очима.

6

6

Тік теж дістався в середину колони. Безшумно піднявся по металевій драбині і зупинився біля плити, яка правила за отвір. Серце малого калатало. Нарешті він побачить дівчину в білому… Як він заздрив Урсу, коли той сказав, що бачив її у дворі! Адже Тік так давно мріяв побачити її першим! А зараз він її врятує. Навіть коли доведеться пройти через найбільші, небезпеки. Він не повернеться назад без неї…

Підігріваючи себе героїчними думками, Тік почав мудрувати біля дверного механізму. Механізм заіржавів і скрипів. Тому хлопець поділив операцію на короткі етапи з паузами між ними. Нарешті мармурова плита почала відділятися від інших, тихенько, безшумно обертатися. Тік просунув голову в отвір і зазирнув у приміщення. Побачив троє похідних ліжок, кілька валіз, речових мішків, кілька високих свічників з товстими, наполовину згорілими свічками; в одній із ніш три купки блискучих золотих монет. Біля колони стояв стіл, завалений пакетами, паперами, склянками й термосами. В другій ніші — сила-силенна альпіністського спорядження: льодоруби, молотки, ножі, ломи, ліхтарі, батареї, сокири, але все складене в досконалому порядку.

Малий зважився на безрозсудно-сміливий вчинок: вирішив спуститися в кімнату. Адже він знав план замку, знав розташування кімнат, специфіку кожної кімнати, потайні двері, а найважливіше — знав таємний хід сполучення. Він ще раз озирнувся по кімнаті, але не побачив нікого, не почув жодного звуку. На його нещастя, Тікові не видно було, що робиться позаду колони. А то б він побачив, що там, ледве стримуючи подих, причаївся із сокирою в руці чоловік із шрамом. Тік його не помітив. Тож він схопився руками за край отвору і сковзнув по колоні вниз.