Тік і Віктор, звісно, не знали цієї таємниці. Вони просувалися вперед, наче равлики, присвічуючи собі ліхтариками, зупинялися щокроку та прислухалися. Але обидва переконались, що цими таємними дорогами дуже давко ніхто не ходив. Отже, їм нічогісінько не загрожує. Промінь ліхтарика показував кожному дорогу — рівну, вільну, без ніяких перешкод. Потім промінь побіг по драбині з металевими щаблями в якийсь високий кам’яний циліндр, що був не чим іншим, як серединою колони.

5

5

Дівчина в білому знову опинилася зачинена у своїй кімнаті. Вона разом із Філіппе знову полонянка у велетенському й мовчазному, ніби крижана могила, просторі. Іншого разу вона дала б волю сльозам, била б кулаками в металеві двері, виливала б котові свій смуток. Чоловік із шрамом ще ніколи не був такий суворий і невблаганний, але дівчина в білому забула весь сум, усі страхи, всі чорні спомини. Її огорнула велика тепла радість і збадьорила серце. Зошит у шкіряній обкладинці знав причину цієї радості. Полонянка цілком довірилася йому…

Диво, якого так прагнула дівчина в білому, здійснилося. І вже останньої миті, коли вона втратила всяку надію, коли вкотре заходила у свою мармурову в’язницю, саме тоді, коли переступила поріг, побачила на вершині муру одного з тих, кого так палко чекала. Це був Урсу. Ні, їй не здалося, вона не помилилася!

Черешняки прибули! Байдуже, як і коли. Вони прибули! В останню мить!

— Ти пригадуєш, Філіппе? «І засуджені на смерть сподіваються до останньої миті». Я навчилася дечого, Філіппе. І тепер ми не втратимо надії. До останньої миті.

Чоловік із шрамом, як завжди, твердий і суворий, не помітив, як заблищали очі в дівчини. Він не мав навіть часу подивитися на неї. Дівчина в білому спокійно чекала. Черешняки знали, що вона тут, знали, що вона полонянка. А надворі тепло, чудово, і замок ждав голосів, жвавих кроків, небаченого прийому.

Дівчину в білому підхопили хвилі уявного вальсу. Вона закружляла по кімнаті. Не чути нічого. Жодного звуку. Мармур був звичний до мовчанки, він цілковитий господар мовчанки, йому ніколи нічого не належало, крім холодного німого полиску. Але серце, калатало дедалі дужче. Дівчина в білому зупинилася й спробувала вгамувати думки, що рвалися кудись у дуже світлу мандрівку.

Притулившись до колони, Філіппе вигнувся дугою. Дівчина простежила за його вогняним поглядом. Колона! Звідти, з середини колони, долинав якийсь шум… Одна з плит почала раптом беззвучно обертатися.

В створі з’явилося засмагле обличчя з пильним поглядом очей із запитливо піднятими бровами, з майже дорослими рисами. Два погляди — один згори, другий знизу — схрестилися вмить. Хлопець мовчки приклав пальця до вуст саме тоді, коли дівчина хотіла щось сказати.