Ленінградська єпархія – духовенство та віруючі, натхнені патріотичним рухом всього радянського народу, з перших днів Великої Вітчизняної війни нашої Батьківщини проти ненависних німецько-фашистських загарбників стали підтримувати військово-патріотичні заходи, спрямовані на будівництво і зміцнення оборони Союзу РСР…» [167]. Нагадаю, серед «військово-патріотичних заходів» радянської влади були: розстріли без суду і слідства; спалювання домівок селян; взяття у заручники родин червоноармійців і влаштування штучного голоду в Ленінграді. Митрополита, щоправда, як і інших партійно-державних бонз, голод той оминув. Митрополит вкушав щедро, жирно й різноманітно… До слова, цей тип мав медаль «За оборону Ленинграда», яку отримав саме 1943 року. А також медаль «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг» (1946). Ну і так, «дрібнички» у вигляді чотирьох(!) орденів Трудового Червоного Прапора. Три з них інтересу не викликають, бо вручалися до ювілеїв. В СРСР комуністичні вожді полюбляли нагороджувати один одного до днів народження. От і тут так. День народження Патріарха Московського і всея Руси Алексія – 8 листопада 1877 року. А от нагородження: 8 листопада 1952 року (на 75 років); 8 листопада 1962 (85 років); 6 листопада 1967 – так би мовити з нагоди 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції та у зв’язку з 90-річчям від дня народження.

А от нагородження першим «Трудовим Червоним прапором» та медаллю в 1946 році мають свій прихований підтекст. Ці нагороди Алексій справді заслужив. Рік цей ще випливе, зачекайте. Зауважимо, що митрополит Микола (Ярушевич) також мав три радянські нагороди: медалі «За оборону Москвы», «За доблестный труд в Великой Отечественной войне» та… той таки самий «Червоний Прапор». Мав би ордени з рук Сталіна або Хрущова і Сергій, але помер у 1944 році, зовсім недовго пробувши у патріархах. Настільки детально про цих почвар я пишу лише тому, що ці «три богатирі», три «моральних стовпи» Московської церкви стояли за відновленням патріархії в РПЦ. Нині московські батюшки репетують, що вони нащадки Володимира Святого, який прийняв хрещення від Константинополя. До цих криків ми повернемося нижче – це дуже важливо. Зараз же скажу так: цілком згоден з відомим українським церковним діячем – нині покійним Євгеном Заплетнюком: «…сучасна Російська православна церква бере свій початок не з часів хрещення Володимира, а з часів Сталіна.

Саме він був де-факто першоієрархом цієї організації, спочатку «відродивши» її, а потім і керуючи нею» [168]. А сталося це так. 4 вересня 1943 року Сталін викликав до себе оцих «трьох мушкетерів без кардинала» і наказав починати процес відновлення патріархії. І якомога швидше зібрати для цього Архієрейський собор. Собор той мусив обрати патріархом затвердженого Політбюро митрополита Сергія (Страгородського). Широта пропозицій товариша Сталін вражала. Він запропонував відновити духовні академії та семінарії. Сергій обережно відмовився, пояснивши, аби не образити, «найкращому другові радянських попів», що для цього поки що немає викладацьких кадрів (ще б пак – скільки їх перестріляно!). А от щодо видання Журналу Московської Патріархії питання вирішилося швидко.