І на пащу «Союзу войовничих безбожників», якого з початком радянсько-німецької війни припнули на ланцюг, зовсім наділи намордника, практично не дозволяючи гавкати. А трохи пізніше його зовсім ліквідують, перетворивши на товариство «Знання». Усі три митрополити напружено міркували, коли можна буде організувати такий важливий захід, як Архієрейський собор; кого на нього запросити, а кого не варто. Проте з’ясувалося, що у більшовиків давно все готово. Вони і приміщення підготували, і списочок тих, кого треба викликати на «вибори» склали. Тож «трьом богатирям» була вказівка через три дні(!) собор провести і патріарха обрати. «Проявити більшовицькі темпи», – як товариш Сталін висловився. І проявили.

Декого з архієреїв, котрі сиділи в буцегарні, швиденько випустили, відмили, вивели вошей, одягли відповідно до сану й терміново доправили у Москву. Там 8 вересня 1943 року згаданий вище Собор одностайно «обрав» Сергія патріархом. І ось цей поспіх, друзі, відправляє на смітник усілякі вигадки щодо зацікавлення більшовиків Церквою винятково як чинником, який лише допомагав у війні. Бо якби було так, то патріархію відновили б не восени 1943 року, коли усім було зрозуміло, що перемога над Гітлером – тільки питання часу, а восени 1941-го.

Чому саме 8 вересня 1943? Та тому, що саме в перших числах вересня 1943 року було прийнято рішення щодо місця та дати проведення конференції, яку пізніше назвуть Тегеранською. Питання, зокрема й ті, що їх вирішуватимуть Сталін з Рузвельтом без присутності Черчилля, переважно узгоджено й підготовлено. Таємні попередні домовленості визначено. Підготовка «сходняка» вийшла на нульовий рівень. До чого тут патріархія? Сталін повертав політику старого «устремління» СРСР до чорноморських проливів та Перської затоки, яку не вдалося реалізувати в союзі з Гітлером. Тепер він сподівався зробити це у спілці з Рузвельтом та його оточенням. Захоплення Туреччини і Греції стояло у товариша Сталіна як першочергове завдання. А там і до Персії, і до Сирії, і до Палестини, і до Кувейту та інших нафтоносних районів недалеко, якщо вдасться домовитися з Рузвельтом щодо розвалу Британської імперії.

Ви ще не здогадалися, мій любий читачу? Звісно ж! Стара добра баєчка про «Москву – Третій Рим», яка виникла ще за часів улюбленого історичного персонажа Сталіна – царя Івана ІV Жахливого. Коротко: Москва є спадкоємницею Київської Руси, а Київ, як відомо, хрестився від Константинополя. Але оскільки Візантійської імперії давно не існує, а є Туреччина, і давно немає Константинополя, а є Стамбул, то Москва є спадкоємницею Візантії як у духовній царині, так і стосовно земель, які раніше належали Другому Риму. А тепер погляньте на мапу Візантійської імперії станом хоча б на першу половину ХІ століття й присвисніть. Та й на момент свого падіння Візантія мала нічогеньку територію, в т. ч. і на Балканах. Саме відроджений Московський патріархат мав стати опорою в Азійській та Балканській політиці Кремля.