З 1925 року в СРСР діяв «Союз войовничих безбожників», який очолював старий більшовик товариш Омелян Ярославський. Аби ви, шановний читачу, розуміли, наскільки ця моральна потвора була відданим «сталіністом» – у 20-ті роки товариша Ярославського партійна опозиція малювала на карикатурах біля ніг Сталіна у вигляді вірного песика. «Союз войовничих безбожників» щедро фінансувався державою й був передовим її загоном в антирелігійній кампанії.

У 1939 році Ярославського Сталін робить повноправним членом ЦК ВКП(б). Був він членом надважливого Комітету партійного контролю, а от членства в ЦК сподобився лише в рік початку Другої світової. Одночасно Ярославський стає академіком Академії наук СРСР за спеціалізацією «історія» та завідувачем кафедри у Вищій партійній школі. Ярославський удостоївся честі написати книгу з офіційною біографією Сталіна. Для чого це все? Для підняття авторитету та збільшення ваги у складній радянській партійно-державній ієрархії.

І раптом сталося так, що після початку Другої світової війни тиск на Церкву майже припинився. А після 22 червня 1941 року Російську православну церкву було мало не офіційно оголошено союзником радянської влади. Кажуть: то через те, аби сподобатися західним союзникам. Можливо. Але західні союзники заради того, аби мати СРСР у коаліції, заплющували очі на розстріли десятків тисяч польських офіцерів. Хіба б вони не заплющили очі на розстріли якихось російських попів?

Кажуть: це аби протистояти німецькій пропаганді, яка оголосила курс на відкриття церков на окупованій території і таким чином перехоплювала в цьому питанні ініціативу. Можливо.

Але що знали про події на окупованій території мужики на Уралі та в Костромі, крім того, що розповідала газета «Правда» та чорна тарілка радіорепродуктора на стіні, в народі – «брехунець»? Кажуть: це аби мужики йшли воювати «За родіну, за Сталіна». Можливо. Але загороджувальні загони та діти в заручниках – більший стимул, ніж дозвіл на церковну службу в тих храмах, які ще на стайні не перетворили.

Насправді усе складніше. Проводячи масові репресії проти Церкви, Сталін одночасно формував всередині неї кубло вірних холуїв, з числа готових на будь-які послуги єпископів. Ось вам головна моральна потвора. Митрополит Московський і Коломенський, офіційний місцеблюститель патріаршого престолу Сергій Страгородський.

Кар’єра в нього склалася феєрична і не без допомоги радянських спецслужб. Тут справжній детектив, хоч і брудний. Стежимо за датами, любі мої розумні читачі. З 1925 року, після смерті патріарха Тихона, РПЦ залишилася без очільника. За заповітом Тихона, патріаршим місцеблюстителем було призначено митрополита Петра (Полянського), а Сергія – його заступником.